«Бурштиновій лихоманці» на Волині протистоять лісоохоронці

Бурштин, здавалося б, до лісу ніякого відношення не має. Ним мав би займатися хто хочеш, окрім лісівників. Та, виявляється, саме охоронцям зеленокроння «бурштинова лихорадка» найближчим часом може завдати чи не найбільших збитків за всю історію існування лісів. Принаймні, для декотрих поліських районів видобуток бурштину може стати рівнозначним «стихійному лиху». Тож віднедавна лісоохоронці постійно проводять спільні рейди з правоохоронцями, залучають до цього навіть працівників Служби безпеки України. В одному із них побували Іван Наумюк та Володимир Фесик – працівники ДП «Маневицьке ЛГ» та ДП «Поліське ЛГ». Саме лісові масиви цих лісгоспів цікавлять шукачів бурштину найбільше.
– Цього разу ми оглядали вже виявлені раніше вирви і ями, які залишили по собі «бурштинові старателі», – каже Іван Олексійович. – Це страшне видовище. Якщо вчасно не зупинити беззаконня, наші ліси перетворяться у суцільні ямиська та баюри.
Саме лісівнки ДП «Маневицьке ЛГ» свого часу першими забили на сполох.
«13.09.2014 року надійшла інформація про те, що на прилеглій до кварталу № 5 території Оконського лісництва ДП «Маневицьке ЛГ» невідомими особами проводиться незаконний видобуток бурштину, – доповідав начальнику ВОУЛМГ директор ДП «Маневицьке ЛГ» Володимир Радіон. – Лісовою охороною лісгоспу спільно з працівниками Маневицького РВ УМВС та УДСБЕЗ УМВС України у Волинській області було проведено виїзд на місце незаконного видобутку корисних копалин. Вказана місцевість знаходиться неподалік с. Лісово Маневицького району, не на землях лісового фонду, поблизу р. Чернявка та прилеглих меліоративних канав. Площа пошкоджених земель внаслідок незаконного видобутку бурштину склала 0,3 га…»
Тоді на місці незаконного видобутку бурштину знаходилося 14 осіб. Серед них були як жителі Маневицького району, так і мешканці інших регіонів, працювала одна мотопомпа, стояло три транспортних засоби. Вже в ході перевірки усіх було затримано працівниками міліції, при цьому вилучено 2 мотопомпи високого тиску та три транспортні засоби, зокрема, автомобілі «Фольксваген Пассат», «Фіат Скудо» та «ГАЗ-66». 13.09.2014 року Маневицьким РВ УМВС вказаний факт було внесено в ЄРДР під № 12014030160000341.
Та це, кажуть, лісоохоронці, був тільки перший дзвіночок. 3 жовтня цього ж року, приблизно о п’ятій годині ранку, бурштиношукачі вторглися до кварталу № 52 виділу № 22 Вовчецького лісництва цього ж лісгоспу. Лісосохоронці разом із працівниками Маневицького РВ УМВС не забарилися. Цього разу на місці незаконного видобутку бурштину затримано жителя Закарпатської області, виявлено близько 50 погонних метрів пожежних рукавів, що вже були розкладені по площі, металевий наконечник, автомобільну фару з акумулятором, автомобіль ВАЗ-2101. У багажнику останнього знаходилася мотопомпа високого тиску. «Старатель» встиг пошкодити 0,2 га землі. Працівники слідчо-оперативної групи вилучили знаряддя незаконного видобутку бурштину, автомобіль ВАЗ 2101 доставили в Маневицький РВ УМВС. Після цього не пройшло і тижня, як лісоохоронці знову отримали сигнал.
Цього разу, як для осінньої пори, це фактично ніч: 23 година! Сталося це 8 жовтня неподалік с. Гута Лісівська Маневицького району. І знову копачам завадила лісова охорона та міліціонери.
На місці незаконного видобутку бурштину, яке знаходиться не на землях лісового фонду, затримано п’ятеро жителів Рівненської області, виявлено 3 пожежних рукави, металевий наконечник, автомобіль «Рено-Трафік», в багажному відділенні якого знаходилася мотопомпа. Площа пошкоджених земель внаслідок незаконного видобутку бурштину становить 0,1 га. Працівниками слідчо-оперативної групи наявне знаряддя незаконного видобутку бурштину вилучили, автомобіль «Рено-Трафік» доставили на стоянку Маневицького РВ УМВС.
Наступна компанія копачів заявилася вже в обід 18.11.2014 року до кварталу № 49 (виділи № 6, 18) Вовчецького лісництва. Розбагатіти захотіли шестеро жителів Маневицького району. Близько 300 метрів погонних пожежних рукавів, розкладених по площі, потужну мотопомпу, каністри із дизельним паливом було конфісковано. Вони встигли пошкодити 0,5 га угідь.
Ось така «бурштинова» статистика, яка час від часу доповнюється новими фактами.
– Лісоохоронці завжди на сторожі, – каже Іван Наумюк. – Якщо хтось думає, що незаконний видобуток бурштину лишиться поза нашою увагою, то він глибоко помиляється.
Сергій Цюриць,
прес-служба Волинського обласного управління лісового та мисливського господарства.

Настя Ніколаєва, студентка 1 курсу факультету культурології та філософії Національного університету «Острожська академія»: «Дерево у світоглядному просторі українства»

Історія  народу пов’язана з історією дерева та з мистецтвом його вирощування 

Уся багатовікова історія нашого українського народу пов’язана з історією дерева та з мистецтвом його вирощування на рідній землі. Саме дерево символізує собою світ, у якому є свої таємниці, досвід, розрахунок, циклічність, за якими можна вимірювати літа людського життя.

Минають літа, удосконалюється життєдіяльність людини на землі, сягає фантастичних і нереальних вершин сучасна наука і техніка, але неминучою цінністю споконвіку для усіх є саме дерево. З давніх давен наша багата й прекрасна Україна славиться своєю історією. Її своєю тяжкою працею, завзяттям, подвижництвом і творчістю творять чарівні люди, котрі не можуть уявити свого існування без мальовничої природи. Споконвічна любов нашого народу до лісу і села – загальновідома кожному. Дерево – це те, що несе життєдайну силу і тепло всьому людству, а особливо для українців, адже Україна – це земля, що милує око казковими краєвидами, яке створює «зелене море».
Ми починаємося від наших батьків, від землі. Усвідомлення себе в єдності з родом і природою спонукає людину уважно ставитись до всього, що її оточує, перейматися світобуттям, задумуючись над його потаємною суттю. Безперечно, людина є невід’ємною частиною природи. Кожної миті на Земній кулі народжуються діти. Дерево – це та рослина, що оточує нас від самого народження, іншими словами – дерево дає нам можливість жити і відчувати легкість та комфорт. У сучасному світі людина і дерево перебувають у постійних і водночас складних відносинах. Зазначимо, що дерево дає можливість людині жити без усіляких проблем і клопотів, задовольняючи людські фізичні потреби, збагачує духовний багатий світ своєю неземною красою та активізує розум, демонструючи зразки найдосконалішої вічнозеленої рослини у світі.
Ліс – це батько дерева, і безумовно вважається найголовнішою частиною природи, історії, побуту і культури народу. Саме ліс зігрівав, годував, захищав наших пращурів від усіляких негараздів і вірно служить нам й понині, дарує насолоду і натхнення. Окрім того вчить спостережливості й мудрості. Ліс – це не просто окраса навколишнього середовища, це перш за все, певна школа життя, яка допомагає людині виявити, хто вона є насправді, на що здатна, допомагає розпізнати власні забаганки і страхи. Важко переоцінити його виховну роль і економічне значення в житті народу. Ліс заслуговує на нашу увагу, любов і бережливе ставлення.
Проте, на превеликий жаль, сьогодні є безліч підстав говорити, що свою розумову діяльністю людина здебільшого спрямовує на задоволення власних потреб, знищуючи майже усе навколишнє середовище, в якому живе і від якого цілком залежна. Вважається, що ми сьогодні живемо на планеті, що належить нашим правнукам: адже наше відношення до природи, а особливо до дерева, відгукнеться у далекому майбутньому. І виправити бодай одну серйозну помилку, якщо вона буде зроблена, найчастіше неможливо, і це справді страшно. А те, що безліч помилок вже скоєно людством стосовно лісів, дерева, зрозуміло усім мешканцям Землі.
Стан лісів залежить від поведінки в них людей, їх екологічної грамотності та культури. Більшість громадян морально й психологічно не підготовлені до спілкування з природою, не усі люди вміють поводитися в лісі, натомість знищують дерева, а тому завдають природі величезної шкоди.
Насправді, коли ж людина починає шкодити дереву, перш за все, вона шкодить собі, адже усім відомо,що людина – це складова природи, її невід’ємна частина, що надзвичайно залежна від решти складових. Її відмінність від інших живих свідомих істот полягає в тому, що людина має розум, а відтак може мислити, творити, спілкуватися з оточуючим її світом.
Історик Лев Гумільов зауважив, що збіднення і руйнування природи внаслідок самодіяльності людини слід розглядати як «злочин щодо нащадків, яким доведеться перебувати на цій землі». Найприкрішим висновком є те, що дерево, як і людина, – невічне. Воно не встигає загоювати болючі рани, завдані людськими руками, особливо для розвиту техніки і виробництва матеріалів. Отож, щоб остаточно не втратити цю багаторічну рослину, слід кардинально змінити смислове ставлення людини до дерева. Відомий французький письменник писав: «Усі ми пасажири одного корабля,що має назву Земля». Тому людський священний обов’язок полягає у постійній турботі про благо дерева, про його майбутнє, яке у наших руках. Правильне ставлення людини до дерева, що росте поруч, є ознакою моральності й мірилом рівня культури людини. Культурна вихована людина завжди підтримує зв’язок із природою, особливо з деревом, ставиться до нього з великою пошаною з позицій екології. Але, якщо цей зв’язок втрачається, то наслідки можуть бути вкрай негативними й подекуди навіть небезпечними. Сліди варварського ставлення до борів та дібров часто зустрічаються зокрема в приміських лісах. Дехто вважає: «може й нічого не трапиться, якщо я зламаю лише одну невеличку гілочку, зірву одну квіточку, скуштую смачного березового соку». Таких природолюбів важко назвати вихованими й культурними, і усім доводилось споглядати пошкоджені дерева, побутове сміття, витоптані галявини, сліди вогнищ, голу землю, позбавлену трав’янистих рослин. Це все – «робота» людей, «їх неповторний слід», який вони залишають після «чудово проведеного часу на лоні природи». Тиша стає тепер дефіцитом навіть у лісі. Люди відпочивають коло дерев з транзисторами і магнітофонами, приносять до лісу окрім сміття ще й багато шуму. Гамір і крики лякають звірів і птахів, перешкоджають виведенню їх потомства. У лісових хащах вже немає незайманих куточків, не зіпсованих і не засмічених людиною. Людина – це «небезпечний суб’єкт», що стає причиною екологічного лиха, внаслідок своєї нерозсудливої поведінки створює шкоду і некомфортні умови як для себе, так і для дерева. Прозоре чисте повітря, яким ми дихаємо, блакитні ріки, великі ліси і квітучі гаї можуть раптово зникнути, якщо сучасне покоління не схаменеться.
Ми – люди, які живемо в епоху неймовірно шаленого розвитку цивілізацій, де швидкими темпами йде промислове будівництво, зростає експлуатація природніх ресурсів. Бурхливий цивілізаційний вибух, інтенсивний розвиток промисловості, транспорту і сільського господарства, зростання народонаселення країн, її потреби негативно впливають на природу та здоров’я людей. Людство живе за рахунок природи. Не можна уявити буття людини без лісу та його скарбів. В усіх господарських заняттях люди послуговуються деревиною. Ще з давніх часів дерево було близьке людям, оскільки з нього зводили житло, виготовляли практично весь необхідний інструмент, посуд, хатні меблі, використовували у народних промислах і мистецтві, зрештою, ним опалювали будинки. Таке широке застосування деревини вимагало знання її фізичних властивостей: щільності, пружності, теплостійкості, а також характерних особливостей різних деревних порід. Мешканці України віддавна використовували для різних потреб такі породи як дуб, бук, смерека, сосна, береза, послуговувалися липою, явором, кленом, тополею. Здебільшого у народних промислах. Інколи опалювали хати осикою («трепетою») або вербою. У цих умовах охорона та примноження лісових багатств, поширення екологічних знань мають надзвичайно велике значення.
Отож, темою наукової роботи ми обрали «Смисловий вимір ставлення людини до дерева. Українська традиція».
Виходячи з наукового, теоретичного та практичного значення проблеми, враховуючи недостатність комплексного вивчення теми, мета нашого дослідження – вивчення смислового ставлення людини до дерева, трактування його символіки та їх порівняльний аналіз у контексті української звичаєвості та обрядодійств.

Актуальність дослідження полягає в тому, що у сучасному світі людина і дерево перебувають у постійних і водночас складних відносинах. Тому ми віришили присвятити належну увагу дослідженню цієї теми.
Для досягнення мети необхідно виконати наступні завдання:
– виявити та дослідити смислове минуле й сучасне ставлення людини до дерева;
– зробити детальний порівняльний аналіз усіх виявлених аспектів символіки дерев;
– дослідити особливості повсякденного ставлення людини до дерева та природи.

Об’єктом дослідження є вічнозелені рослини (дерева). Предмет дослідження – вивчення дерев, «прочитання» «деревних символів» (дерево роду) українського світобуття.
Методи дослідження. Основними методологічними принципами стали: принцип комплексності, системності та порівняння. Були використані загальнонаукові, міждисциплінарні, конкретно-наукові методи дослідження.
Оцінка джерельної бази. В основу дослідження були покладені праці вітчизняних етнографів, фольклористів, вчених і письменників, а також використані матеріали різноманітних часописів.
Практичне значення одержаних результатів полягає у можливості використання основних положень і висновків роботи учнями старших класів загальноосвітніх та спеціалізованих шкіл, гімназій, ліцеїв, студентами-культурологами, студентами-істориками, науковцями, а також вчителями та викладачами для самоосвітньої діяльності. Робота може бути використана викладачами середніх навчальних закладів для проведення занять за курсом «Історія нашого краю», «Українські символи», «Краєзнавство», «Народознавство», або вчителями загальноосвітніх шкіл для підготовки уроків історії, художньої культури, медицини.
Українське народне образотворче і декоративне мистецтво своїми коренями сягає глибокої давнини. В історичному аспекті народне мистецтво передовсім розвивалося як творчість селян і майстровитого люду у вільний від господарства час. Вони виробляли необхідні предмети, у тому числі й художні, для власних потреб. Проте, найчастіше селяни виготовляли продукцію на місцевий ярмарок, а для кращої співпраці й збуту виробів об’єднувалися в цехи. Сьогодні під ремісництвом розуміємо не тільки професійне цехове мистецтво, а й сучасні шедеври народних майстрів зі складною технологією.
На етнічній території України населення справіку займалося обробкою деревини. Деревообробництво – виготовлення оригінальних виробів для побуту, церковного богослужіння, знарядь господарської діяльності тощо. Це найдавніший вид українського народного мистецтва. За способами деревообробництво поділяєть на такі галузі: теслярство, столярство,бондарство, токарство та різьблення. Майстри вміло добирали деревину для художніх виробів, враховуючи її фізичні та декоративні якості: твердість, розколюваність, гнучкість, колір, фактуру та інші. Літописні й археологічні знахідки підтверджують широке застосування у давні часи дерев’яного посуду, простих меблів ,засобів транспорту тощо. Декотрі з них, крім доброї конструктивної форми, мали різьблений і розписний декор. Тодішні майстри вже володіли пластичним різьбленням, рельєфним, контр рельєфним, ажурним і круглим. Монголо-татарська навала на Київську Русь 1237-1240 рр. не завдала значної шкоди деревообробним ремеслам, осередки яких були розташовані в поселеннях лісистої важкодоступної місцевості. У 14-16 ст. деревообробництво, покликане забезпечити простих людей і феодальну знать необхідними виробами з дерева, поширювалося в Україні повсюдно. Для власних потреб селяни виготовляли деякі предмети хатнього обладнання, господарський реманент тощо. Складніші вироби або деталі вони замовляли у місцевих майстрів за відповідну оплату. Сільські деревообробні промисли, як і інші ремесла, все більше відокремлювалися від рільництва. Характерною особливістю була спеціалізація у виготовленні місткого та дрібного бондарського посуду, ложок тощо. Однак селяни не полишали хліборобства, для багатьох із них заняття ремеслом залишалося допоміжною галуззю в осінньо-зимовий період. Сільські теслярі, бондарі, столяри виготовляли і вивозили на провінційні ринки (ярмарки) необхідні знаряддя праці, засоби транспорту, меблі, хатнє начиння, оздоблене різьбленням та розписом. Народні майстри 14-16 ст. успадкували і розвинули традиційні прийоми деревообробництва Київської Русі. Урізноманітнювалися основні типологічні групи виробів, різьблення, деякі орнаментальні мотиви тощо. До рідкісних пам’яток різьблення 15 ст. належать ручні двораменні хрести, оздоблені орнаментальними мотивами, написами і мініатюрами: «Розп’яття», «Зняття з хреста», «Причастя», «Умивання ніг» та інші. З 16 ст. походять ікони, частини яких (тло, німби й облямування) орнаментовані різьбленням, а пізніше – тисненням дерев’яною матрицею по левкасу. Така попередня пластична обробка живописних ікон не тільки розмежовувала, членувала площини зображення, а й тамувала одноманітний полиск дзеркально золоченої поверхні. В орнаментиці переважали хвилясті, прямі, скісні та перехресні лінії-жолобки. Ікони, декоровані рослинними мотивами, мають аналогії серед давніх книжкових мініатюр та гравюр. Деяке уявлення про технічні й художні особливості різьблення народних майстрів дають кахлі 15-16 ст., відтиснуті у дерев’яних формах. Трапляються орнаментальні мотиви тригранно-виїмчастого різьблення, рослині мотиви і сюжетні зображення, виконані контррельєфно. Творча праця народних майстрів – деревообробників застосовувалась у багатьох галузях. Теслярі-будівничі водночас володіли техніками різьблення і профілювання.
У різьблених одвірках, кобах та сволоках на зовнішніх карнизах дерев’яної архітектури XVII-XVIII ст. Подніпров’я та Слобожанщини переважали соковиті пластичні мотиви-іоніки, намистинки, «сухарики» тощо. У Карпатах різьба на одвірках була пласкою і складалася з кола, заповненого тонким дрібним візерунком, та стрічки у вигляді крученої «вірьовки».
Теслі Подніпров’я, Поділля і Прикарпаття виготовляли й оздоблювали різьбленням дерев’яні предмети господарського вжитку: вози, сани, ярма, тарниці, притики, кіста та ін.. Профільовані лави, різьблені скрині,столи, різноманітні стільці, полиці та божниці, тобто основне хатнє обладнання, виготовляли переважно на замовлення.
Найдавніші пам’ятки дерев’яного сільського транспорту, оздоблені різьбленням, дійшли до нашого часу. Зокрема чумацькі вози XVIII ст., що походять з Березова Великого та Печеніжина (Івано-Франківська область), зберігаються у Київському та Львівському історичних музеях.
У народному побуті XVII-XVIII ст. поряд з керамічним посудом часто застосовувався дерев’яний (миски, тарілки, яндоли, салатниці, ступки, сільниці, бочечки тощо), який виготовляли на продаж бондарі Подніпров’я, Слобожанщини, Поділля та ін. Особливо цікавими були миски для косарів – індоли та ковганки для замісу тіста. Вони завжди були круглої форми і мали два або чотири вушка для перенесення і завішування на стіну. Їх орнаментували з зовнішнього боку, і декор добре «читався», коли миски завішували догори дном або ставили на поличці.
Із середини великі миски найчастіше розписували фарбами. Дотепер таких виробів збереглося небагато. У Рівненському краєзнавчому музеї є велика дерев’яна миска-корець XVII ст., ручку якої оздоблено скісними лініями плаского різьблення; у Чернігівському історичному музеї – миска-корець XVIII ст., ручку якої прикрашено великою розеткою, виконаною виїмчастим різьбленням. Так само оздоблено й дерев’яні посудини на кашу та сіль.
У XVII-XVIII ст. пласким різьбленням народні майстри прикрашали деякі види знарядь праці та військового спорядження – самопали, рушниці, пістолі тощо. Дерев’яні порохівниці-натруски у формі баклаг, рогів і сердець декорували геометричними візерунками, інкрустували мідними цвяшками, підківками та спіралеподібними дротиками.
У XVII-XVIII ст. набуло поширення ажурне різьблення церковних іконостасів та інших предметів культового призначення. Кіоти, аналої, підсвічники, патериці, ручні хрести, панікадила, скриньки виробляли переважно монастирські майстри та сільські деревообробники.
Ручні та напрестольні хрести виготовляли з місцевих порід дерев, іноді з кипарису. Їх прикрашали пласким різьбленням геометричних мотивів і фігурних зображень ( у XVII ст. – з ледь окресленими формами і складками одягу). Найкращими зразками хрестів з графічно-площинним різьбленням були витвори Якова Лукавецького 1669р., хрести 1680-1686рр. різьбяра Кузьми. До групи пам’яток з рельєфним зображенням належать ручні хрести Василя Поповича 1639р, 1675 р. з Острова біля Галича, 1687 р. з Судової Вишні та різьбяра Іосифа 1697 і 1698 рр.
Пласким, рельєфним або круглим різьбленням оздоблювали дерев’яні свічники з П’ятницької церкви у Львові, Миколаївської церкви у Сокалі на Львівщині та з Тернівки, що на Київщині.
Провідними регіонами художніх деревообробних промислів в Україні у XIX ст. були Подніпров’я, Полісся, Поділля, Карпати. У багатьох місцевостях оздоблювали профілюванням та пласким різьбленням дерев’яні деталі архітектури, виготовляли транспортні засоби та знаряддя праці, прикрашені різьбленням або розписом, продавали на ярмарках предмети хатнього вжитку.
З середини XIX до першої третини ХХ ст. у Полтаві працювала родина майстрів Юхименків (Іван, Федот, Прокіп – батько, син, онук). Вони виготовляли іконостаси, меблі, побутові предмети, вміло використовуючи мотиви народного орнаменту.
У деяких селах Західного Полісся покрівля часто завершувалася «шпилями». Їх вирізували у вигляді сонця, півника або коника. Усі ці фігурні зображення мають дуже давнє коріння, яке сягає, мабуть, дохристиянських часів. Тоді ці мотиви наділялися магічною силою – відвертали усе зле від житла.
Вишуканою формою і багатим різьбленням вирізнялися серед інших сани, виготовлені у м. Літин та с. Поташня на Поділлі у другій половині XIX ст.
У XVIII-XIX ст. на Гуцульщині ажурним і круглим різьбленням декорували іконостаси, свічники; жолобкуватим контурним – ікони, скрині, сволоки, токарний та бондарський посуд. У гуцульських селах тоді працювали десятки талановитих майстрів художньої обробки дерева. Однак лише у другій половині XIX ст., з початком творчої діяльності Шкрібляків (Юрій, Василь, Микола і Федір – батько з синами) з Яворова Косівського району, в традиційному художньому деревообробництві сталися важливі зміни.
Юрій Шкрібляк (1822-1885рр.) вважається засновником сучасної школи гуцульського художнього деревообробництва. Початкові навички у виготовленні виробів з дерева він ще юнаком набув у батька-бондаря. Згодом самостійно опанував токарство, різьблення і випалювання. Гладку поверхню геометричних мотивів орнаменту на тарілках, баклагах, коробках, пляшках він поєднував з «кільчатим письмом», домагаючись фактурного контрасту, і тим самим значно посилював декоративну виразність.
Народні гуцульські різьбярі Марко Мегединюк (1842-1912рр.) із с. Річка та Василь Девдюк (1873-1951рр.) з Косова на Івано-Франківщині розробили колористичне декорування виробів. Перший майстер оздоблював вироби тільки різнокольоровим бісером – «кораликами», а другий – виключно інкрустацією деревом, бісером, металом і перламутром, на завершення – поліруванням.
На Бойківщині у селах перед фасадною стіною хати прибудовували піддашок з масивними одвірками, які звужували і заокруглювали догори та прикрашали різьбленням у вигляді орнаментальних смуг, розташованих у ніжній частині. Тут також профілювали стовпи, що надавали спорудам чарівної легкості та привабливості.
Меблі, посуд та дрібні господарські речі бойківські майстри оздоблювали гравійованим різьбленням, ощадливо будуючи чіткі та лаконічні геометричні орнаменти з невеликої кількості елементів та мотивів (клинці, «кривулі», ромби, очка, розети тощо).
На Лемківщині наприкінці XIX – на початку ХХ ст.. набуло поширення кругле, рельєфне та ажурне різьблення на дереві у селах Вілька і Балутянка. Лемківські різьбярі, крім малої скульптури, виготовляли посуд, попільнички, рамочки, палиці, іграшки, прикрашаючи їх рельєфними орнаментами у вигляді листя калини, каштана, клена, соняшника тощо.
На початку ХХ ст. і в наступні десятиріччя художня обробка дерева на Україні залишалася на високому рівні передусім у регіонах, багатих на ліс, де плекалися давні традиції деревообробництва. У цей період працювали талановиті майстри-одноосібники, які виготовляли ложки, дерев’яний посуд, скрині та інші побутові речі, необхідні в господарстві. Особливим попитом користувалися скрині. На Полтавщині їх розписували квітковим орнаментом, іноді різьбили, а на Поділлі обковували металевими ажурними бляхами.
Унаслідок примусової колективізації, зокрема передачі коней у колективну власність, відбувався відчутний занепад виготовлення транспортних засобів у традиційних осередках: Лохвиці, Гайсині, Поташні та ін.. Цілком припинилося вироблення культових різьблених предметів, закривалися іконостасні майстерні.
У 30-ті роки ХХ ст.. все більшої ваги набували деревообробні художньо-промислові артілі. На меблевих фабриках Полтави, Києва, Житомира та інших міст України створювали різьбярські цехи, де займалися декоруванням продукції.
У повоєнні роки відновили діяльність деревообробні артілі в Косові, Львові, Ужгороді, Чернівцях, тоді як відоме підприємство художнього різьблення у Полтаві перестало існувати.
У 60-70-х роках ХХ ст. художні вироби з дерева на Гуцульщині зазнали помітних змін: оновилася форма. Декор став стриманішим. Різьблений та інкрустований орнамент вже не заповнював форми. Залишалися вільні від декору площини, що виявляли природну красу деревини. Полегшували сприйняття твору. Значно розширився асортимент бондарського посуду. Водночас із відкриттям храмів відновлювалось виготовлення з дерева традиційних церковних атрибутів.

Іграшки – це галузь українського народного мистецтва, що об’єднує вироби з кераміки, дерева, лози, соломи, паперу та інших матеріалів. Проте, від давніх українських іграшок 14-18 ст. майже нічого не збереглося. До нашого часу дійшли переважно керамічні й деревинні зразки, датовані 19 ст. «лялька», «кінь», «вершник», «птах». Народні керамічні, дерев’яні та плетені іграшки були переважно побічним промислом у системі основного виробництва –гончарства, художнього деревообробництва чи плетіння виробів.
У селах Подніпров’я, де виготовляли з дерева на продаж різноманітні хатні речі, оздоблені різьбленням, водночас створювали їхні маленькі моделі, що відрізнялися від справжніх тільки масштабом. У с. Мокієвка Полтавської області у 19 ст. виточували й витесували іграшкові тачівки, товкачики, рублі, оздобленні різьбленням. Траплялись серед іграшок Подніпров’я кінця 19 ст. оригінальні дерев’яні кухлики для зачерпування рідини, загальним обрисом вони нагадують качечку. Користувалися популярністю іграшкові меблі та музичні інструменти. У багатьох осередках нашої країни плетіння з лози, рогози й соломи виготовляли кошики для дорослих і дітей. Деякі іграшки з деревини використовувалися у магічних дійствах. У сучасному вимірі іграшки оригінальні за формами, розмаїті щодо типів, тим не менш залишаються важливим засобом дітей. Саме через такі типові іграшки дитина пізнає світ, навчається мислити, творити, і перш за все духовно пригортатися до одного з джерел народного мистецтва.
Художнє плетіння займає на етнічній землі визначну роль. У 18-19 ст. лозоплетіння і рогозоплетіння розповсюдилися головним чином у місцевостях, прилеглих до річок та озер, а вироби із соломи – у районах вирощування жита й пшениці. У Карпатах і на Поліссі сировиною для плетіння було коріння сосни, гілки ліщини, луб, тощо. Найбільше осередків плетіння налічувалося в Київській, Чернігівській, Полтавській, Подільській та Волинській губерніях, а також у Галичині. Тут виготовляли з лози густо плетені й ажурні кошики циліндричної, овальної і півсферичної форм для транспортування продуктів збиральництва. Легкі й зручні рогозяні кошики у вигляді торбинок з двома ручками були до вподоби і селянкам, і міщанкам. Наприкінці 19 ст. в Україні діяло понад десяток навчальних майстерень і шкіл, які спричинили до розвитку промислу художнього плетіння. З 1905 року центральні кошикарські курси працювали у Львові. На початку 20 ст. на фабриках лозоплетіння і в кустарних майстернях виготовляли меблі, дорожні речі, кошики, знаряддя праці, дитячі іграшки тощо. Нині в Україні налічується понад 30 підприємств художнього плетіння та чимало осередків, які функціонують як домашній промисел. У наш час плетені вироби з природних матеріалів набули популярності, оскільки є зручними й естетичними.

Збиральництво
У трудовій діяльності українців поряд з такими важливими і загальнопоширеними галузями як хліборобство, тваринництво, бджільництво, мисливство, рибальство помітне місце на етнічній Україні займало збиральництво. Розуміння садівництва в житті українців вимагає конкретного історичного підходу. Збиральництво передувало усім іншим заняттям наших далеких пращурів. Сприятливі кліматичні умови, погідний ландшафт, родючі чорноземи спонукали до праці. Збиральництво було способом економічного забезпечення господарств і однією з форм творення традиційної народної культури, що органічно пов’язана з матеріальною та духовною сферами життя. Тому збиральництво сприймалося і як соціально-економічна категорія, і як етнографічно-культурне явище. Незалежно від того, чи плоди потребували знаряддя праці. Відомо, що коли перші люди не володіли жодними навичками виготовлення будь-яких знарядь праці для здобування їжі, вона безпосередньо зверталася до природи і знаходила її готовою: збирала ягоди, різноманітні трави, гриби та інші дари полів та лісів.
В Україні збирали переважно плоди листя, цвіт чи коріння невеликих кущів і дерев. Найчастіше це були ягоди: суниці, малина, чорниці, брусниці, журавлина. У лісових та лісостепових районах особливо поширеним був збір багатих на вітаміни та інші цілющі властивості шипшини, калини, глоду, терену, горобини. Також люди збирали дикі яблука, груші, горіхи ліщини, заготовляли лікувальний березовий сік. Раніше при потребі використовували ґаздині листя лободи, вересу, липи й кору і коріння дерев, жолуді додавали до розчину, з якого пекли хліб. З лікувальною ціллю заготовляли також плоди, листя та цвіт кущів і дерев: шипшини, глоду, сосни, калини, берези, бузини, липи, цілющі властивості яких були відомі ще в древньоруській період. Наші давні предки вважали їх найкращим засобом від усіляких хвороб. Окремі ягоди, зокрема терену й шипшини збирали селяни пізньої осені після приморозків. Важливим було ні в якому разі не допустити перезрівання рослин, особливо при зборі лікарських трав. Чільну роль мав збір та заготівля лікарських рослин, таких як бузина, ялівець, полин, тобто тих, що росли коло хатин, на сінокосах, а також у степах, лісах та гірських пущах. В народі їм приписують ще й магічну силу. Цікаво, що на Гуцульщині до лікарських зарахували більш ніж 350 видів рослин, тому збір їх мав для українців велике значення, особливо для тих, хто займався лікуванням, що базувалося на народних методах. Певні настої, відвари, мазі з лікарських дерев вміла готувати кожна господиня.
Збиральництвом переважно займалися жінки й підлітки, які в спекотний літний час були цілком вільні від господарських занять. Насамперед, вони майже цілими днями збирали в лісах їстівні ягоди й гриби, тим самим збагачуючи і урізноманітнюючи цим харчовий раціон сім’ї. І це все відбувалося попри існуючі певні обмеження для працьовитих селян у зборі лісових дарів у поміщицьких лісах. Зазначаємо, що на Поліссі за збирання в лісі ягід або грибів селяни були змушенні платити або відробляти. За самовільний збір накладався селянам штраф у великому розмірі. Проте, люди не визнавали цих законів, пояснюючи: «Пан лісу не садив, щоби міг іншим заборонити». «Ліс – Божий та людський». Народне українське розуміння було таке: все те, на що не затрачена праця, не є особистою власністю, а належить усім вільним людям. Зібрані дари багатої природи в забезпечених родинах вважалися ласощами, в більш бідніших – звичайним доповненням до щоденного раціону, а в найбідніших, коли в оселі закінчувалися усі харчові запаси, становили основну страву.
Збирання живиці, коріння й кори дерев, жолудів – звична справа пастухів та літніх чоловіків. А заготівля березового соку в 20 ст. набула форми промислу і відбувалася організовано певними виробничими гуртами. На етнічній Україні, переважно в степовій частині (Одеська, Миколаївська області) уже в повоєнний час поширеним заняттям підлітків, що проживали у сільській місцевості, під час шкільних канікул було збирання плодів, ягід, грибів. У сучасний час до цього заняття все дедалі ширше залучаються міські мешканці. Цей процес зазвичай розцінюють як певний засіб поповнення чималої кількості індивідуальних запасів харчування і як важливу форму підтримування гармонії і нерозривного спілкування з природою.
На сьогодні дивовижний вплив плодів, на які реагують смакові органи людини тривалий час, залишається загадкою для науки. Вчені не знають, які саме речовини мають таку неймовірно унікальну дію. В деяких чудо-плодах відкрито речовину, яка так чудодійно впливає на сприйняття смаку. Нею виявилась особлива речовина – глюкопротеїн, тобто специфічне поєднання білків з цукром. Назвали цю дивну невідому раніше сполуку міракуліном. Так була розкрита ще одна таємниця цього таємничого дивосвіту плодів. Науковці вважають, що при багатьох захворюваннях, коли протипоказано вживання солодощів, плоди багатьох дерев можуть виявитись повноцінним замінником цукру, цілющими властивостями, які несуть поживні речовини та вітаміни.

Смислове ставлення наших предків до дерев
Давні українці вирізняли окремі дерева серед інших і наділяли їх магічними властивостями. Так виник культ дерева, лісу. Для таких дерев відводилися окремі місця. Священні гаї, де не можна було навіть зламати гілочку, адже вони вважалися житлом богів на землі. Біля кожного храму теж росли священні дерева. Вірили, що боги й духи живуть у деревах та їхніх кронах біля цілющих джерел. Священними деревами переважно були дуб, ясен, береза, тополя, верба, липа, вишня. Коли потрібно було рубати таке дерево на будову храму чи на священні вогнища, це робилося тільки з дозволу волхвів та з особливими магічними ритуалами. Дерево, якому судився довгий вік, ставало священним. Мотив поклоніння дереву має дуже довгу історію і часто виступає в легендах і казках. Шанування дерев бере свій початок з сивої давнини, коли наші предки поклонялися деревам, як богам. Ось, як в апокрифах описувалося Дерево Життя: «А посреди Раю Древо Животноє, єжє есть божество, і приближається верх того древа до Небес. Древо то злато видно в огненной красоті, воно покриваєть вітвям весь рай, імієть же листя от всіх дерев і плоди тоже. Ісходить от него сладкоє благоуханне (пахощі), а от корня єго текуть млеком і медом 12 істочников». Дерево Життя – один з найпоширеніших мотивів народного мистецтва, особливо на вишитих рушниках. До прийняття християнства було багато священних гаїв, куди ходили на поклоніння богам природи. Тут росли священні дерева, стояли кумири, відбувалися народні масові гуляння. У Києві відомо кілька таких гаїв. На думку Євгена Аничкова, такий гай був на місці Києво-Печерської лаври. Священним гаєм також був Шулявський гай на березі річки Либеді, який під час громадянської війни був вирубаний. Хоча ще в минулому столітті Шулявський гай («Кадетская роща» – назва від кадетського корпусу, збудованого в 1857р.) був улюбленим місцем киян. В Україні подекуди й досі збереглися звичаї «залякування» неродючих дерев, які вірогідно, є перед християнськими, глибоко народними. На Святий вечір або на Новий Рік господар іде в сад із сокирою і погрожує неродючому дереву, що зрубає, якщо наступного року воно не вродить: «Як не родитимеш, то зрубаю і в піч уметаю, а попіл на вітер порозпускаю» (записав Борис Грінченко від свого діда). Звичаї шанувати священні дерева міцно увійшли до ментальності нашого народу. Дерево, якому судився довготривалий вік, стає священним. Так, на Рівненщині є дуб, якому близько 1300 років. Це дерево вважається найстарішим деревом в Україні. Священними деревами також визнають дерева, з якими пов’язані різноманітні історичні постаті, легенди, казки, міфи. Цікавим фактом є те, що в с. Верхня Хортиця росте дуб, під яким відпочивали такі відомі постаті як Богдан Хмельницький, Тарас Шевченко, Ілля Рєпін, Микола Лисенко. Цьому дубові 800 років. Дуб – особливо священне дерево, певне втілення Світого дерева – прадуба, яке росте у вирії. Дуб – дерево бога грому і блискавки Перуна. Нині його шанують за неабияку міцність, красу і довговічність. «Міцний, як дуб!» – кажуть про чоловіка, який наділений силою. Цьому дереву в прадавні часи приносили в жертву вепра, а тепер можна почути від багатьох приказку: «Дуб – дерево хороше, та плоди його свиням годяться. Зазначимо також те, що в давнину зрубати дуба можна було тільки з дозволу волхів. До нього промовляли такі звертання:
Наш Діду любий,
Ходи в господу
До нашого Роду
на наших мужів дай свої сили,
щоб злії духи їх не косили,
на наших мужів дай свої м’язи,
Щоб злії духи не рвали в’язи,
На наших мужів дай свої моці,
Щоб були з Перуном
на кожному кроці!
Вік дуба – більше тисячі років, але відомі й такі, що прожили навіть до двох тисяч. Дуб не гине навіть тоді, коли від нього залишається лише пень. Минає час і один із молодих паростків стане новим молодим могутнім деревцем. Віряни вірять, що саме у дубі живуть душі хоробрих воїв-ратаїв. У пантеїстичних віруваннях образ дуба найпоширеніший серед усіх дерев. Величному патріархові належить особлива роль. З давньої історії нам відомо, що наші далекі пращури неодноразово влаштовували свої капища біля цих багаторічних «велетнів», де відбувались масові обряди і здійснювали жертвоприношення. За легендами, саме біля дуба полюбляли жити прадавні могутні боги. Є чимало свідчень, які дійшли до нашого часу про відомі в той час дуби-тотеми. Костянтин Порфірородний у 10 сторіччі стверджував, що руси влаштовували свої традиційні обряди саме під кремезним дубом. Вої київських князів Олега й Ігоря, пливучи широким Дніпром до греків, за свідченням одного із літописців, зупинялися на Хортиці для того, щоб віддати шану Перунові й подякувати за усе. Цікаво, але цю роль виконував дуб, біля якого приносили, як ми зазначили раніше, жертви, виголошували клятви і скріплювали найважливіші угоди. Крім того, дуб – дерево замовлянь, прохань, проклинань та найпотаємнішим бажань. У нього наймогутніша влада над лихими силами. Він оберігає людину від усіляких напастей, від злого чародійства, ним лікуються від пропасниці, а з кори виготовляють різноманітні лікувальні препарати. У нього можна просити здоров’я, багато людей йде до нього, щоб зцілитися та здобути таку ж силу і могутність, як дуб. Це може зробити кожен. Достатньо притулитись потилицею до стовбура та, притиснувши долоні, потрібно постояти бодай хвильку, тоді відчується приплив життєвих сил. Рахують, що в омелі, яка частенько виростає на дубі і продовжує зеленіти навіть на безлистому дереві, розташована жива душа цього дерева. Зазвичай мандрівники залишали біля священних дубів свої посохи, аби забезпечити собі подальший благополучний та спокійний, без небезпечних пригод шлях. У давній Україні з велетенських дубів робили човни. У ці човни загалом могло вміститись біля 60 чоловік. Проте, дубовину не використовували для побутових потреб. Здебільшого з неї виготовляли різноманітні ритуально-обрядові речі. Насамперед, це були підвалини для осель («Щоб міцно стояла хата і лад був у родині»), сволоки («Дубовий сволок – затишок у сім’ї») та хрести («Тоді мрець не виходитиме з домовини»). Але навіть й за цих випадків намагалися зрубувати виключно молоді дубки, і суто в глухому густому лісі, куди не повинен доходити «півнячий голосок». Також існують ексклюзивні рукописні книги, написані багато віків тому «чорнильними горішками» (жолудевим соком). Декотрі стародавні тексти збереглися до наших часів, не втративши кольору чорнил. Існує багато згадок про поклоніння предків священним дубам. Священні дуби як образи Перуна відомі на всій території України. Ця роль відігравали також і дубові гаї. Саме вони вважалися улюбленим місцезнаходженням богів, котрим під старими дубами приносилися різноманітні жертви. Існують припущення, що свідком таких ритуальних поклонінь дубові в Криму був візантійський імператор Константин Філософ під час своєї подорожі до Хозарії (9ст).
Під Києвом стояв якийсь «Добрий Дуб», назву якого перебрало урочище, згадуване під 1169 р. в Хлєбниковському та Погодинському списках літопису. Можливо, це один із священних дубів, які стояли на дорогах, що вели до Києва в язичницькі часи. Дивно, незважаючи на впровадження християнства, кияни не зреклися давнього улюбленого звичаю. У житії св. Яцека повідомляється, що кияни таємно збиралися на острові неподалік від міста, де відбувався ритуал поклоніння священним деревам. Цікавим фактом є те, що у 1909 і 1975 роках із дна Десни і Дніпра було піднято два величезні стовбури дубів з кабанячими щелепами, вставленими на значній висоті. Це, а також сліди вогню, дає підстави стверджувати про існування священних дерев, призначених для різноманітних обрядодійств. У Початковому, а згодом і в Густинському літописах мовиться, що поляни приносили свої жертви» рощенієм». Цю гіпотезу підтверджує єпископ К. Туровський у 12 сторіччі. Ще відносно недавно ці природні велетні прикрашали поліські краєвиди і жоден з мешканців Полісся не наважувався знищувати їх – «бо то Божі душі». У 11 ст. на Зелені Свята влаштовували городяни так званий «гральний» дуб, а на Київщині це мало назву «сухий дуб». У центрі села, а часом за його околицею ставили довгу жердину, яка була прикріплена зверху колесом, прикрашаючи чималою кількістю трав, пахучими квітами, кольоровими стрічками, часом обкопували невеликим рівчаком. Довкола такого «барвистого» дуба, відбувалися ігри, що супроводжувались певними спеціальними піснями. Припускають, що цей обряд символізував розквіт чарівної природи і початок гарячого літа. Існує цікаве повір’я, що дуби ніколи не підпустять до себе лиху силу, а тому під час спекотного літнього перепочинку від тяжкої праці, змучені селяни могли з легкістю подрімати під густою кроною, оскільки тут не літає «нечистий». Звідси й народна українська поговірка: «Смола к дубу не пристане». Нині дуб грає велику роль у житті українців. Окрім того ці пам’ятки природи, а відтак і нашої минувшини, охороняються сучасним законодавством на теренах України. Його все дедалі звеличують у віршах, казках, оспівують у народних піснях. Чудовим прикладом є пісня «Два дубки». У весільних приповідках і побажаннях дуб виступає символом подружнього благополучного життя: «Дарую два дубочки, щоб жили в парі, як голубочки»). Бажаючи міцного здоров’я й довголіття молодим, промовляли: «Дарую дуби, що в діброві, будьте дужі та здорові»). Раніше, коли народжувався у сім’ї син, батьки за відомим народним звичаєм висаджували два жолуді, коли донька – висівали калинове зерня. Також усім відомо, що відома українська поетеса Леся Українка приділяла чималу увагу саме дубові. Ще будучи маленькою, Леся прибігала до могутнього дерева, шукаючи порятунок і взаєморозуміння. Біля дуба сиділа годинами, пишучи нові майбутні шедеври. На думку Лесі, саме дуб розумів її як ніхто інший, дарував силу, енергію та натхнення.
Не менш відома українська постать, герой нашого часу Ліна Костенко також присвятила кілька рядків цьому багаторічному могутньому велету:
Старі дуби, спасибі вам за осінь,
За відлітання радості й птиць.
Ще, певне, я затуркана не зовсім,
Що чую шурхіт княжих багряниць.
Моя княгине! Ти ідеш вмирати,
Піднявши вгору стомлене лице.
Я плачу й можу сліз не витирати,
Старі дуби, спасибі вам за це!
Верба також одвічно шанується в Україні. Вважають, що саме верба є Божим Деревом, символом не тільки Світого дерева, а й дерева, що надає життєдайну силу, оскільки має здатність розвиватися без коріння. Верба протиставляється сосні та дубові, які не завжди можуть витримати бурю, вербові гілки, незважаючи ні на що, залишаються цілими завдяки своїй гнучкості. Проте, в народному уявленні верба не тільки є символом космічного океану, ранніми християнами вона вважалася нечистою, бо з неї, як свідчить Святе письмо, були зроблені цвяхи для хреста, на якому розіп’яли Ісуса. Верба з давніх часів послуговувалась людям. Саме вербовим прутиком відшукували воду, перш ніж копати криницю. І сьогодні, важко уявити сільські краєвиди без верб. Окрім того верба виконує і практичну функцію, вона припиняє ерозію ґрунтів, впиняє піскові наступи, затримує вологу. Цим деревом обсаджували колодязі, бо вважалося, що воно очищує й відроджує джерельце, забираючи на себе весь намул і бруд, який знаходився всередині. І справді, верба є чудовим природним фільтром усіляких домішок, що міститься у водах . Раніше відра для питної води робили виключно з верби ,а якщо з іншого дерева, то обов’язково у відро з водою клали вербове кільце. Вербову лозу традиційно використовували для зведення зручних будівель, огорож, для виготовлення різноманітних хатніх меблів, кошиків та інших ужиткових речей. Також верба слугувала для виготовлення музичних інструментів. За народним повір’ям, із ростом посадженої своїми руками галузочки верби росте і сила людини. Припускають і те, що біля верб полюбляють селитися добрі духи, які живуть у воді, так звані «опікуни людського роду». Відваром вербового гілля користувалися знахарі і цілителі для «склеювання» найболючіших ран. Гілку верби клали на голову тяжкохворого, і якщо на гілці виступить піт, вірили, що помре. Усім відомо, що гілка верби має цілющі властивості, оберігає від злих духів, а також посіви і худобу. Вербу не забували люди тримати на покуті, вішали й у клуні. Навесні, коли вперше виганяли худобу на пасовище, господиня легенько вдаряла свою корівку галузкою верби. Це слугувало для того, аби корова не потонула в болоті, чи не зустріла вовка на своєму шляху. Про вербу кажуть: «Де верба, там і вода, де вода, там і верба». Верба вміє говорити і плакати, а коли її рубають, то з неї тече кров. Верба – це чарівне дерево, яким милуються люди. Цвітіння верби для них – то радісна зустріч Лелі-Весни, також людина саме в час цвітіння верби радіє першим «котикам» (дітям пропонували ковтати їх, «щоб горло не боліло») і бджола бере перший мед. Верба й нині вважається чудовим, народним лікувальним засобом. Відіграє це деревце й важливу ритуально-обрядову роль досі у житті українців. За традиційно-християнськими уявленнями гілочки верби, посвячені в церкві в останню світлу й «чисту» неділю перед Великоднем – вербну неділю, набували магічних властивостей. Селяни, повертаючись з храму Господнього, на Вербну неділю, вважали за обов’язок посадити кілька освячених галузок обіч дороги чи довкіл обійстя. Тому не дивно, що кожне українське село потопає у вербах. Освячену вербу приносили в дім і вдаряли нею усіх членів сім’ї, домашніх улюбленців, худобу, промовляючи: «Будь великий, як верба, і здоровий як вода, а багатий, як земля». Виганяючи вперше худобу на літнє пасовище, її обов’язково вдаряли свяченою вербою, щоб вберегти від хвороби та злих хижаків. Освячена верба зберігається в домі, подекуди застосовувалась як лікувальний засіб чи оберег. Ось, на Херсонщині її клали у водицю, в якій купали маленьку хвору дитинку, а на Харківщині – запалювали гілочку і здійснювали певний ритуал, обкурюючи нею хворих на лихоманку. Побутує здавна повір’я, що в хату, де є верба, не вдарить ні разу блискавка. І це направду так. Вважається й досі, що верба перепиняє дорогу в дім нечистій силі, зазвичай, це були відьми та ворожки. Окрім того її висаджують на кладовищах, щоб створити «вічний затишок» і спокій. Що ж до сухої деревини, то народне вірування віщує те, що в старих та всохлих стовбурах цього дерева полюблять оселятися дідьки. На підставі цього існує прислів’я: «Влюбивсь, як чорт у суху вербу». Те, що дане дерево до прийняття християнства було своєрідним тотемом, засвідчує й такий історичний факт: «Степан Разін, позакривавши усі церкви на Дону, наказав вінчати молодят саме під вербами». В українському фольклорі верба виступає як поетичний символ юної дівчиноньки або ж навпаки – заміжньої жінки. А розлоге, похилене вербове гілля найчастіше асоціюють із печалю і жалем:
Висока верба, Висока верба
Широкий лист пускає.
Велика любов, тяжка розлука
серденько зриває.
Те, що національним символом для України є саме верба, зауважує і Тарас Шевченко:
«Реве та стогне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива,
Додолу верби гне високі,
горами хвилю підійма».
А ось відомий письменник-борець Василь Стус верби порівнює з пройденим життям:
Верби навесні – немов човни.
Лаком і смолою трохи пахнуть,
самі прокурені, пропарені,
мов діжки торішні.
(“Верби навесні – немов човни”).
Пам’ятаймо, що верба – національний символ України, і це безумовно засвідчує загальновідомий афоризм: «Без верби і калини нема України».
Вишня – одне з найстаріших дерев в Україні. Її усі знають ще з дуже давніх часів, цю дику рослину з цілющими смачними ягодами пізніше культивують у садах, з неї виводять цінні сорти. Біологи припускають, що це дерево поширилося на теренах України з Малої Азії. Проте, що назва вишні в багатьох мовах (в т. ч. тюркських) має слов’янське коріння, досі не всім відомо.
Вишня використовувалася в Новорічній обрядовості ще задовго до привнесеного Петром 1 звичаю ставити ялинку. Дивно, але усім відому вишню, колись викопували навмисне восени і ставили в діжку з землею у хатині, де вона повинна була стояти до Нового року. За тим, як росла вишня, люди передбачали свою долю: якщо до Нового Року вона зацвітала, це був благополучний знак для сім’ї. Вишню вважають «божественним деревом», оскільки бог в дохристиянській вірі уявлявся «вишнім». Не може бути сумніву, що церква запозичила термінологію, яка існувала задовго до прийняття християнства: бог, молитва, жертва, гріх, сповідь, храм, рай, пекло, душа, вінчання та інші.
Вишня для українців є символом взаємної пристрасної любові, краси, мужності. Ще з давніх часів вишневим гілкам приписували неабияку магічну силу. У народній творчості вишня порівнюється з красою юної вродливої дівчини, її молодістю: «Осталася сиротинонька, як вишенька зелененька». Також під вишнею зустрічалися молоді закохані пари, тому саме дерево вважають деревом зустрічі з коханим:
Ой в садку вишенька,
Попід нею – стежечка.
Староста ся питав:
«Кто ту стежечку витоптав»?
Ой витоптав стежечку
Молодий Івасенько,
З вечора ходючи,
Подарунки носючи.
За повір’ям, якщо хворобливу дитинку «проймали» крізь зумисне розколоту вишневу гілку, яку потім зв’язували, щоб зросталася, то дитина обов’язково видужає. Дівчата, коли ворожили про заміжжя, пересаджували молоденькі ще вишеньки в діжку і ставили її в теплій хаті. Дуже популярний був вишневий напій, який вживали як ритуальний на Зелені Свята, на Купала, Колодія,Калити, Коляди, під Новий Рік. Існує також певна заборона їсти вишню до Купала чи Духова дня. За легендою, батькам, у яких померли діти, заборонялось куштувати ягоди і фрукти, тому що на тім світі їхні діти не отримають цих смачних соковитих плодів. Цвітіння вишні вдруге, восени віщує смерть у тих родинах, які їли ягоди цієї вишні. Також, дитинку відлучали від грудей часто саме під час цвітіння цього таємничого дерева. За допомогою квітучої вишні можна розпізнати відьму, або лиху мару: зробивши з гілки вишневої невеличке кільце і, дивлячись крізь нього, бачать, що відьми стоять спиною до вівтаря. Гілкою вишні «кололи» зіпсоване відьмою молоко, віруючи, що відьмі буде нестерпно боляче. А поляки в переддень святого Яна застромлювали у дахи домів гілки вишні як обереги. А серби, хорвати і словенці прикрашали ними свої домівки і кімнати на Різдво. В українців «хата у вишневому садочку» – одвічне замилування. Вона оспівана багатьма письменниками, і не тільки нашого народу, а й зарубіжними. Тому Шевченківський «садок вишневий коло хати» став не тільки символом нашої країни, а й рідним, близьким образом, що завжди зігріває.
Яблуня відома в Україні не менше. З непам’ятних часів у дикому стані вона була поширена на всій території України. Яблуко стало для українців символом кохання і родючості. Про плодючість яблуні знали вже давні трипільці, коли зображували насіння яблуні на своєму начинні. За часів Київської Русі було відомо чимало рецептів зберігання яблук взимку, сушіння, квашення, приготування різноманітних солодощів з плодів. Окрім того яблуня пам’ятає ті прадавні часи, коли виростало Дерево життя. Існували також окремі священні яблуні, яким поклонялись наші предки, приносячи жертви. Вважалося: людина, яка зрубала одну з таких священних яблунь, невдовзі помре. Існує цікава легенда, яка розповідає про дівчину, що носила воду,та була втомлена непосильною тяжкою працею, кинула відра і перетворилася на яблуню. Юнак їхав мимо, зрубав лагідну яблуню і вирішив з неї зробити гуслі. Також яблуню вважають деревом замовлянь. У яблуні просили люди усе, що хотіли, починаючи від плодів до особистих бажань. За повір’ям, людина з «дурним оком» не в силі нашкодити тому, в чиїх руках була яблунева гілка. У теперішніх народних казках яблука омолоджують людину і надають парубкові богатирської сили.
Вільха в українському народі – протиставлення двох начал: доброго й злого, буття світлого й темного. На цьому базуються, зокрема, карпатські оповіді про створення вовка, смереки та вільхи. Одну з них записав відомий український письменник І. Франко від своєї матері в Нагуєвичах, що на Львівщині. Бог, мовиться в ній, створив гладку смереку, а дідько вночі понабивав у неї цвяхів, з яких узялися сучки. Нечистий виліпив вовка, а Бог дав йому життя. Згодом вовк накинувся люто на чорта й укусив його за п’яту. Кров потекла по дереву, через те вільха має червоне забарвлення. Вільха наділяється властивостями оберега: її гілки втикають у землю по краю поля, кладуть трісочки в одежу молодим, щоб уберегти їх від злого ока. Окрім того люди купаються у воді з коренями саме цього дерева, щоб не захворіти та бути дужим.
Горобина – дерево, яке здавна використовували у магії і народній медицині. При будівництві дому обов’язково саджали поряд молоду горобинку, щоб оберігала від усіляких незгод і напастей. У одній з легенд розповідається, як чоловік, поїхавши на війну, залишив дружину зі своєю матір’ю. Натомість свекруха з нею настільки суворо поводилась, проявляючи ганебне ставлення, що невістка від туги перетворилася на молоденьку струнку горобину. Невдовзі чоловік повернувся, побачив ту горобину й почав рубати, а коли з дерева почала текти кров, горобина промовила до нього людським жіночим голосом, признавшись, хто вона є насправді. У деяких місцевостях України, повернувшись із кладовища, вішали над дверима горобинові гілки, щоб покійник покинув оселю і не зміг повернутись туди. Відьми також не мають сили над цим деревом. Горобина має здатність віщувати прийдешнє. Кидаючи гілки горобини у вогонь, гадали про намір прибулих здалека. Коли горобина тільки починає цвісти, настає справжнісіньке літо, а коли рясно цвіте, кажуть, буде багато вівса і льону навкруги. Зазначають, що користуватися горобиною, аби розпалити вогонь, –великий гріховний вчинок. Тоді обов’язково в хаті має хтось захворіти і буде немічним до тих пір, поки золу з горобинового дерева не викинуть. За народним повір’ям, хто зашкодив горобині, буде мати зубний біль. Якщо це ставалося, то при зубному болю раненько на зорі ставали перед горобиною, щиро обнімали і цілували її, промовляючи певний заговір: «Горобино, горобино, візьми мою хворобу, віднині і до віку не буду їсти», а потім поверталися додому, не обертаючись і намагаючись ні з ким не зустрітися на своєму шляху.
Груша – разом із дубом та яблунею у народі посідає чільне й особливе місце у символіці Світового дерева, але порівняно з яблунею («світлою і денною») вона «колюча», а тому символізує «темний, нічний» бік світотвореня. Українці здавна вірять, хто зрубає грушу, до того незабаром завітає лиха непроста доля. У піснях груша – покровителька дівоцтва. Коли дівчина виходила заміж, перш за все, повинна була проститись з грушею, мов із вірною близькою подругою, адже в українській народній творчості груша символізує самотню молоду жінку, яка наділена печалю.
Ой у полі, в полі, близько дороги
Стоїть грушечка тонка, висока,
Тонка, висока, вверху широка.
На тій грушечці – срібна колиска.
А в тій колисці – гречна панночка.
Колишуть її два братця її.
– Та й погодіте, не колишіте,
Заносять мене три голосочки.
Єден голосок: татко мня кличуть,
Другий голосок: мамка мня кличуть,
Третій голосок: миленький кличе.
Татка мня кличе воликам дати,
Воликам дати та й напоїти.
Мамка мня кличуть водицю нести,
Водицю нести, хату замести.
Миленький кличе горівку пити,
Горівку пити, з ним говорити.
Лікувальні властивості груші, як ї яблуні, відомі ще з сивої давнини. Чудодійною силою наділена «громова стріла», яка пролежала рік під грушею. Такою ж силою наділений усякий камінь, кинутий через голову на грушу під час першої грози. Гілки, плоди, деревина, попіл від груші використовуються у магії для передання людям і тваринам плодючої сили. Щоб дитина була здоровою, воду після її купання виливали під грушу; клали у першу купіль гілки груші, мед і цукор, щоб у дитини було солодке життя; грушевий напій давали рожаниці. Щоб зачати, безплідна молодиця мала з’їсти грушку. Яка найдовше провисіла на дереві. З грушею пов’язують народження дітей («баба з груші принесла»). Коли дитину відлучали від грудей, її несли під грушу. Дівчата, ворожачи про одруження, кидали вінки, обручі, кільця на грушу. У весільний коровай застромляли гілку груші з трьома сучками. Мати осипала молодого грушами, щоб був багатий. У поминальних обрядах клали груші на могильні хрести. На Купала робили великий вінок, основою якого була гілка груші, і через нього перелазили, щоб бути здоровими (болг.). У день св. Андрія серби приносили плоди груші в жертву ведмедеві. Прикмета: хто навесні почує першого зяблика, який співає на груші, – буде здоровий. Якщо під час бурі грушу виривало з корінням, це віщувало смерть господарям. До груші «приносили» хворобу і «забивали» її в дірку, просвердлену у стовбурі.
Осика вважалася «проклятим заклятим деревом» і водночас оберегом від злих сил. Загострений кілок з осики символізував Перунову палицю, блискавиць якої страх як боїться нечисть. На осиці наші предки вішали вбиту змію, аби вона не ожила. Щоб злий чаклун, зла відьма чи упир не вилізли з могили, їм у спину або над ними в землю забивали осиновий кілок. «Вбити осикового клина» – метафоричний вислів, який означає викоренити зло в самому його зародку. Колись радили: «Болить голова – поклади під голову осикове поліно. У ногах крутить – поклади в ноги осику».
Через біблійні перекази виробилося негативне ставлення до осики, на якій нібито повісився Іуда. Крім того, осика не вклонилася Ісусу. Християни назвали це дерево нечистим, проклятим. На думку біологів, осика в місцях проживання Ісуса та Іуди не росла і нині там не поширена. Цікаво, що осика йшла на гонт, тобто покрівельний матеріал не тільки для будинків, але і для церков. Осиковим кілком боронилися від злих духів, які виходили з могил і шкодили людям: тоді в могилу забивали кілок. Осикою лікували пропасницю: відкривали подол сорочки хворого, прив’язували до осики і просили її забрати хворобу, бо «осиці в самий раз трястися».
Щоб уберегти корів і телят від відьом, на воротах і по кутках обійстя ставили осикові дерева, зрубані або викорчувані; під час чуми рогатої худоби, проганяючи коров’ячу смерть, били її (тобто махали у повітрі) осиновим поліном. Разом із тим відьма може користуватися осиковим кілком для свого чарування: ударяючи ним у груди сплячої людини, вона робить їй невидиму рану і спрагло упивається кров’ю. Видоївши чорну корову, відьма виливає молоко на землю і забиває на цьому місці осиковий кілок: так вона висушує коров’яче вим’я. Розбитих паралічем заставляли лежачи впиратися в осикове поліно. Осикою лікували від пропасниці та інших хвороб; слабого прив’язували до осики й просили її забрати хворобу, бо «осиці в самий раз трястися». Або прокручували в стіні чи дверях отвір на висоті зросту хворого, стригли йому нігті й декілька волосків, те і друге закладали в отвір і забивали його осиковим кілочком. Читали ще замовляння над осиковим гіллям, яке потім клали на хворого. Коли болить зуб, брали осиковий сучок і тричі промовляли над ним заговір: «На морі на окіяні, на острові на Буяні стоять три високі дерева, під тими деревами лежить заєць; переселись ти, зубна болячко, до того зайця!». Осика не боїться вологи, їй не страшні затяжні осінні дощі, а тому куполи храмів наші предки покривали тільки осикою.
В українців Карпат осика називається трепета, тобто така, що тремтить, навіть коли не чутно вітру. Це вже ознака її як проклятого дерева. В одній карпатській колядці розповідається про Богородицю, яка з божественним сином йшла через гору:
Стала си на хвильку спочивати,
Хвильку спочивати, сина повивати;
Стало їй ся, стало галуззя кланяти,
Буччя й коріння і всяке творіння;
Лем ся не вклонила проклята осика,
Проклята осика і проклята терня.
Проклята осика! Бодай єсть ся трясла
До суду судного, до віку вішного!
А прокляте терня – бодай єсть кололо
До суду судного, до віку вішного!
Отож осика – це дерево, яке не визнало Ісуса під час його втечі до Єгипту. Воно не вклонилося перед ним і не дрижало від жалю (інші дерева опустили своє листя). У П.Чубинського є також цікавий варіант: на осиці повісився Юда, через те на ній трясеться листя. Побутує й інший, не менш цікавий сюжет. Жили колись дві злі відьми – мати й донька. Якось у гніві матір заманила до себе підступним шляхом свою дочку, вбила її, а розірване на шматки тіло порозвішувала на всіх деревах, що оточували злісну матір. Не вистачило лише осиці. Від заздрощів, що її обійшли, ця деревина, вірять, труситься й нині. Проте, цей сюжет має давніше походження, аніж попередні-християнізовані. Він значною мірою співзвучний з народними віруваннями в те, що це дерево є найкращим оберегом від «нечистої сили», адже захищає від лякунів. До речі, народні знахарі пропонують від багатьох хвороб, зокрема (ляку, лихоманки тощо) вживати відвари з листя, кори та коріння молодої осичини. Окрім того, за допомогою цього дерева раніше вбивали упирів. Запідозреному в такій грішній справі (упирі, як відомо насилають хвороби на людей, подекуди навіть після власної смерті, ссуть живу, свіжу кров та енергію.
Для них, зазвичай, робили віко для труни з осикових дощечках, вірили, що тоді ця нечиста гріховна сила вже не вилізе з даної могили. Вірять, що з осиковою палицею можна пройти вночі лісом, не зустрівши на шляху «нечисту» силу. Як бачимо, осика з давніх-давен відігравала особливу функцію, адже охороняла наших пращурів, а тепер й нас від усіляких незгод і бід, які йдуть від «нечистих». Може й тому українське християнство витворило на противагу народним повір’ям легенди про це дерево, як про «закляте».
Ясен – «чоловіче дерево», символ війни. Його деревину використовували для озброєння воїнів. Гілку ясена посилали ворогові, що знаменувало початок війни або попередження. Вважалося, що перебування під його кроною допомагає позбутися різних життєвих негараздів. За повір’ям, отруйні змії бояться ясена, особливо його соку. Вважалося, що ясеневе листя, сік, гілки, кора, попіл мають здатність паралізувати гадюку. Для людини в сорочці, намоченій таким соком, змія стає безпечною і навіть дозволяє брати себе в руки. Відваром листя і кори ясена лікували від пропасниці.
Сосна – благословенне богами дерево, а тому воно вічнозелене й радісно шумить. У стародавніх колядках розповідається про сосну, в якої золота кора:
Що в полі, в полі стояла сосна.
Ягодо, ягодо гожа,
Що повна рожа Оленка.
А на тій сосні – золота кора,
Золота кора, жемчужна роса.
Полізла вона й околотила,
Ізлізла вона да й позбирала.
Понесла вона до золотаря:
– Золотарику, мій рідний братику!
Іскуй каблучку на праву ручку,
На праву ручку, середню пучку.
Печеню «соснові шишки» роблять на весілля, бо це символ родючості та палючості. Іноді на сосні можна знайти «відьмину мітлу», що вважається щасливою прикметою. Цей дивний, переплетений сучковинням клубок приносили додому і підвішували там, де розгулявся домовик. За давнім звичаєм, соснову гілку зберігали в хаті від одного Нового року до іншого; вона слугувала оберегом від злих сил та приносила мир і спокій дому. Сосна, як і ялина, була символом покірності. Вони вважалися також і надгробними деревами:
Нашла в полі ялину –
Матінчину могилу.
Домовина, за повір’ям, мала бути зроблена із сосни та клена:
Одну доску кленовую,
А чотири сосновії.
Саме сосна не дозволяє мерцю встати з могили і бродити по землі. Смола сосни – живиця – гоїть рани, заспокоює зубний біль, допомагає при ломотах, використовується для виготовлення ладану. Живицею лікують і самі дерева. Бурштин – це також соснова смола, яка багато віків пролежала в землі.
Тополя – символ жіночої долі. Стародавнє дерево Європи привезли в Грецію з Персії. Використовували це неймовірне дерево в стародавньому Римі для прикрас міських площ, особливо там, де відбувалися народні зібрання. Історики вважають, що традиція висаджувати тополю прийшла в столицю України, та в інші давньоруські міста з грецьких колоній, які були розташовані на півдні України. Тополя дає дуже мало тіні, але незважаючи на це, її високо цінували в давнину міщани за особливі декоративні властивості. Окрім того «струнка красуня» надавала пейзажу урочистості і значимості. Через це мабуть, Себастьян Кленович, який писав латинською, порівнював Київ зі стародавньою відомою Троєю. В українського пророка, найвизначнішої постаті нашого народу Тараса Шевченка тополя асоціювалася з молодою красивою молодицею, з якою доля обійшлася жорстоко й болюче, перетворивши її на тополю. Широковідомий казковий мотив щодо обернення дівчини в тополю використав Т. Г. Шевченко в баладі «Тополя». У ній кобзар пише: «Подивись, тополенько, як нема – заплачеш, До схід сонця ранісінько, щоб ніхто не бачив… Рости ж, серце-тополенько, все вгору та вгору, Плавай, плавай лебедонько, по синьому морю». У іншій поемі Тарас Шевченко згадує тополю такими словами: «По діброві вітер, Гуляє по полю, Край дороги гне тополю, до самого долу». У того ж поета у поемі «Сон» про тополю читаємо такі рядки: «Тихесенько вітер віє, Степи, лани мріють, Меж ярами над ставами верби зеленіють. Сади рясні похилились. Тополі по волі. Стоять собі мов сторожа. Розмовляють з полем». Про тополю писали також Олесь Гончар, Іван Нечуй-Левицький, Володимир Сосюра. У давнину вважалося, що тополя – це магічне дерево, яке надавало людині силу. Існував цілий цикл обрядів, під час яких тополю прикрашали як теперішню ялинку, і водили навколо неї хоровод. Цей обряд мав назву «водити тополю». Зазначимо, що київські богомольці, які були містично налаштовані, асоціювали це деревце з силуетами кипарисів. За часів популярного письменника В. Лєскова в них вбачали щось візантійське, яке притаманне саме Києву, як певному послідовнику багатої й широкої культури Константинополя. Пірамідальні тополі впродовж 18 і 19 століть через відсутність висотних будинків у містах заповнювали собою цей дефіцит композиційними вертикалями. Щодо українського пейзажу – це невеличка одноповерхова хатинка – біла мазанка, зазвичай вкрита соломою, плетений тин, соняшник, мак засіяний на городі, й високі-високі тополі. Загалом, Андрій Макаров у книзі «Малая энциклопедия Киевской старины» наводить дуже цікавий факт, мовляв Київськими тополями милувався цар Микола 1. На підтвердження цієї думки наводить історію, пов’язану з благоустроєм усім відомої Олександрівської гори. Між імператорським двором Миколи 1 і Дмитром Бібіковим, який перебував у Києві й виконував дорученнями царя, тривало листування про благоустрій Олександрівської гори. З’ясувалося, які саме дерева слід тут висадити. З Петербурга прийшло роз’яснення, що «дуб» – дерево недешеве, і слід довго чекати, аби воно виросло, береза – вважається російським суто деревом, а от щодо тополі Микола 1 навіть не сумнівався, адже тополя – це дерево, що символізує мальовничу Україну. Зокрема, він був одним із перших, хто вбачав у тополі православний український символ. Тополя, що росла у столиці України, була певним символом духовних і православних традицій й звичаїв Києва, знаком присутності «російського вольового духу» на висотах річки Дніпра. Для імператора тополя була не просто окрасою столиці, а й ідеологічним деревом. Він настільки щиро любив цей вид дерев, що коли дізнався про факт вирубки цілої алеї тополь у зв’язку з реконструкцією Старого міста й Печерська, був страшенно роздратований, а очі його були наповнені жалем. Кияни були впевнені, що граф В. Лєвашов позбувся своєї високої посади через вказівку вирубати знамениту усім тополину алею, яка росла ще за часів Катерини біля Царського саду. Ця подія ніби й зруйнувала православно-візантійський образ славного міста. У книзі Л. Толочко, І О. Грибовської «Пам’ятник святому князю Володимиру в Києві» представлена світлина із зображенням пам’ятника князю Володимиру і рядами високих тополь, які планували висадити на горі. Дерева ці посадили не тільки на Володимирській горі, а й по всьому Києву. Ця подія стала для імператора предметом гордості й задоволення. Історик київських садів і парків А.Осипов також звеличує алею тополь у Києві. Він зазначає, що саме тополя красива й пишна надає столиці відчуття «багатого міста» в Україні. З них пилок й інші компоненти беруть бджоли для виготовлення прополісу. Біля цих дерев людина відчуває полегкість, бо вони очищують повітря від шкідливих духів. Там, де росли тополі, відбувалися народні зібрання. Свято Тополі відзначалося наприкінці весни. Тоді дівчата обирали найстрункішу поміж себе, підв’язували угору над головою їй руки до палиці, навішували там хустки, стрічки, намисто і водили селом, полем, лугом, співаючи:
Стояла тополя край чистого поля:
«Стій, тополенько! Не розвивайсь,
Буйному вітроньку не піддавайсь!»
Раніше, коли люди жили осібно, зводячи оселі на далекій відстані одна від одної, кожен намагався посадити бодай декілька тополин біля хати. У той час тополі слугували своєрідним охоронним знаком чи оберегом родинних кіл. Це і підмітив у своїх рядках визначний поет українського народу Василь Симоненко: «І коли впадеш ти на чужому полі,
Прийдуть з України верби і тополі…»
Гілки тополі втикали у ворота перед Зеленими святами, щоб відігнати відьом. Чехи носять при собі як оберіг від змій тополі. Якщо в якійсь хаті народжувалася дівчинка, то на видному місці біля обійстя садили молоденьку тополю. На Купала дівчата також «водили тополю».
Зовсім інше пояснення причини дрижання листя на тополі (порівняно з осикою) дає лемківська легенда: під цим деревом диявол колисав на колінах майбутнього зрадника Юду. Проте, це дерево назавжди увічнилося у фольклорних джерелах, зображувалося митцями у віршах, поемах, картинах, графічних роботах, вишивках, жіночому та чоловічому національному одязі.
Граб – священне дерево, яке заборонялося рубати або заподіювати йому будь-яку шкоду. Відомі ритуали вінчання коло граба. Граб асоціюється з чоловічим началом: рожаниця, щоб у неї народився хлопчик, кидала послід своєї першої дитини на граб. У переддень св. Юрія дівчата кидали у вир вінок, до якого були вплетені віночки дев’яти дерев, у тому числі граба. Цей вінок мав привернути увагу хлопців. Вірили, що граб рятує від блискавки, під ним ховалися під час грози. Коромисло із граба у період від Благовіщення до Русального тижня оберігає дівчат від самовил, а за болгарським повір’ям – і від зміїв, які їх викрадають. Гілками граба прикрашали дім на Зелені свята, на Трійцю, а також обійстя, поля на Юрія; матері купали дітей у воді, куди клали гілки граба, верби, конопель, кропиви разом із трьома пасхальними яйцями.
Береза, за народними віруваннями, – одне з найдавніших дерев, з яких починалося створення світу. Колись її вважали оберегом від злих духів і нещастя, тому часто садили біля хати, щоб милувала око і захищала садибу. Наші предки вірили, що береза – це дерево русалок, які полюбляють на ній гойдатися, тому на русальний тиждень березу прикрашали шматочками полотна, різноманітними барвистими стрічками, вінками, різними дарами.
У давні часи кору берези – бересту – широко використовували для виготовлення берестяних грамот. На ній діти вчилися виводити букви, дорослі писали листи, побутові тексти тимчасового значення. Для цього бересту знімали, так щоб не пошкодити самого дерева. Ті місця березового стовбура, з яких знято тонкий шар кори, мають властивість заростати новою корою. Окрім цього з берести виготовляли посуд. Цікаво, що досі на Поліссі роблять берестяні кошики та великі миски, різне начиння з цього матеріалу. Припускають, що від слова «береза» утворилася назва місяця «березень». Це час, коли з берези тече сік – лікувальний весняний напій. Завдяки своїй білій корі та ніжному листячку береза стала в українців символом чистоти, дівочої вірності й ніжності, світла, родючості. За легендою, це дівчина, яка, незважаючи на застереження брата, хотіла перейти через кладку й впала у воду:
Казав брат сестриці: «Не становись на кладку!»
Сестриця не слухала, на кладку ступала,
Кладочка схитнулась, сестриця втонула.
Як потопала, три слова сказала:
«Не рубай, братику, білої березоньки,
Не коси, братику, шовкової трави,
Не зривай, братику, чорного терну.
Біла березонька – то я молоденька,
Шовкова трава – то моя руса коса,
Чорний терен – то моя карі очі».
У берези магія впливу менш відчутна, ніж у дуба. Вона захищає від відьом, відганяє злих духів. Як з дубом пов’язують синів, так з березою – дочок. Вважалося, що в кожній гілці берези живе божество, від якого сподівалися милості. Волхви забороняли вирубувати у Священних гаях березу, надто молоді дерева. Зв’язок берези з нечистою силою і душами померлих має «жіночий» відтінок: про русалок на Поліссі казали, що вони «з берез спускаються» або «на березах гойдаються». В русальних піснях вони сидять» на білій березі», «на кривій березі». Русалкам належать такі берези, гілля яких звисає аж до землі. На Троїцькому тижні до них боялися навіть підійти. Крива берізка або зросла з іншим деревом була свідченням того, що під нею похована невинно загублена юна душа. За повір’ями, відьма могла надоїти молока з гілок берези: вона літає по ночах не тільки на мітлі або хлібній лопаті, але й на березовому кийку. Існує ще таке: білі коні, подаровані людині чортом, перетворювалися на криві берези, а хліб, який подавали чортові, – на березову кору. А жінку, в яку вселився біс, під час нападу «кидало» на березу. Ще здавна на Поліссі забороняли саджати березу біля хати, щоб на господаря не напали хвороби, щоб не вимерла сім’я (або ж інша причина – береза часто «плаче», в неї часто б’є грім) Українці, що мешкають на Прикарпатті вірили, що коли одружений чоловік посадить у дворі березу, то хтось із родини помре. Віття берези, особливо те, що було використане у троїцьких або інших обрядах, розцінювалося як особливо надійний оберіг. Повсюдно вважалося, що заткнуті під дахом хати чи залишені на горищі березові галузки убезпечують від блискавки, грому, граду, встромлені біля посівів у полі, вони відганяють гризунів і птахів, кинути на городі –оберігають капусту від гусені. Одним із засобів захисту від злих сил вважалася березова мітла, яку притуляли до ліжка рожаниці або до колиски новонародженого. У багатьох місцевостях вірили, що після биття березовими галузками хворої дитини, захворювання відразу ж покине її. Під березу виливали воду після купання хворобливої дитинки. Відомий заговір від грудної жаби: «Кину жабу під берези»… До неї зверталися з проханнями про зцілення, при цьому над хворими скручували березові гілки, загрожуючи не відпускати їх до тих пір, поки хвороба не відступить від людини.
Липа. З одного боку – це «прокляте дерево». Той, хто зрубає її, неодмінно заблукає в лісі. Заразом вона відвертає прокляття, що їх посилають чоловікам жінки, приймає ці прокляття на себе, а тому на липі й буває більше всього наростів. В одній купальській пісні співається:
Ой на річці, на Дунаї,
Ой там липонька потопає,
Та наверх гілочка випливає.
Вона дубочка проклинає:
«Та подай, дубочку, хоть гілочку!»
Та нехай тобі кленок дає:
Що він з тобою вірно живе!»
Під розлогі старезні липи батьки приносили своїх хворих дітей. Липа – символ доброти і щирості. Був звичай робити колиску для дівчини з липи, а для хлопчика – з дуба. Найпоширенішим взуттям у давні часи були постоли, зроблені з липової кори. Їх взували в далекі переходи, на полювання – вони не залишали сліду, і найголовніше – їх не брав нюх вовка. Навіть покійників ховали у постолах, бо вважалося, що в них достойно можна предстати перед Богом. Окрім того липа рятує від пожежі, її крона настільки густі, що можуть запобігти цій події і врятувати людей від напасті.
Коли зацвітала липа, пасічники вклонялися їй найнижче, адже вона «найсолодша» серед усіх інших медоносів. Мед липи бджолярі називають «липовцем». Усім відомо, що мед липи є не тільки смачним та ароматним, а й наділений неабиякими цілющими властивостями. Липа – одна з тих порід, яку використовує і оспівує наш народ з прадавніх часів. Липа – одна з найулюбленіших в Україні деревних порід. Наші пращури-язичники присвячували її Ладі-богині Весни. Згідно до вірувань прибалтійських народів липа символізувала жіноче начало, а в Західній Європі вона вважалася охоронницею домашнього вогнища.
У скрутну хвилину предки приходили кожен до свого дерева «прихилитися». Волхви казали, що це треба робити лише влітку, не бажано навесні та восени і ні в якому разі взимку, коли дерево спить. Дуже добре впливає на людей спілкування з каштаном. Осика й тополі забирають лиху енергію.
Чисте дерево. До 30 січня наші пращури старалися закінчити вирубку лісу – «поки дерево спить». Таке дерево вважалося чистим, його не точить шашіль, не псує грибок. Будівлі з нього краще зберігають тепло, а блискавка не вдаряє в них. Після «перезимки», коли починається в дереві сокорух, рубати його гріх.
Дерево Нави – символ Світового дерева. Предки вважали, що посеред лісу росте дерево Нави і своїм гіллям сягає оселі богів. Від землі до неба по цьому дереву бігає білка і приносить Богові звістки від людей. З-під коріння його б’ють золоте і срібне джерела. На ньому ростуть золоті яблука, а з листя падає цілюща запашна роса.
Сухе дерево – «мертве дерево», яке стає сховищем нечистої сили, бо важко вербi всохнути, хіба з допомогою нечистого. Тому-то кажуть, що в дуплах сухої верби чи сухої груші люблять мешкати чорти. Пригадаймо приповідки: «Закохався, як чорт у суху грушу»; «Відчепися від мене. А вчепися до сухої верби» або прокляття: «А щоб ти повісився на сухій гілляці!».
У клечальну суботу (подекуди увечері на Трійцю) переважно на вигоні або на майдані ставили обрядового дуба: так називали довгу жердину з прикріпленим угорі колесом, прибрану травою і квітами. Під якою у перші дні (а іноді й в усі дні) Зеленого тижня відбувалося гуляння молоді. Цю жердину ще називали сухим дубом, до якого, вбираючи, приспівували:
Розвивайся, сухий дубе,
Бо на тебе мороз буде!
– Я морозу не боюся,
Прийде весна – розів’юся!
Сухе дерево, тертям якого добувається «живий вогонь», отримало в замовляннях символічне значення блискавиці, яка в деяких народів так і називається сухою. Вогонь блискавок сушить дощові хмари, а оскільки дощ уявлявся в деяких місцевостях кров’ю, то звідси виникло повір’я: щоб зупинити кров, потрібно запалити сучок на дерев’яній стіні.
Розколоте дерево – дерево, зламане буревієм або розколоте блискавицею. Щоб мати добрих коней («в тілі»), радять класти в стайні шматок такого дерева. Предки вважали, що в період сонцевороту така тріска-талісман наділяє людину силою. Знайшовши розколоте дерево, треба голими руками відламати тріску, подякувати силі та швидко, не оглядаючись, тікати. Розколотим молодим дубочком лікували хвору дитину, протягуючи її між двома половинками, а потім зав’язували дерево мотузкою, щоб зрослося. Дитину, слабу на сухоти, клали на деякий час у розколоте дерево, потім три рази по дев’ять обходили з нею навколо дерева і вішали на його гіллі дитячу сорочку. Повернувшись до хати, купали дитину воді, взятій з дев’яти річок або колодязів, і обсипали попелом із семи печей.
Буйне дерево переважно росте у соснових та ялинових лісах і має надзвичайно руйнівні властивості. Знайти це дерево можуть тільки знахарі. Коли його зрубати і воно з іншими деревами потрапить на забудову, то такий дім без жодної причини чомусь валиться і ховає під уламками всю родину. Дивно,але навіть тріска такого дерева, якщо її підкласти під млин чи греблю, руйнує всю споруду. Блискавка найчастіше влучає у буйне дерево, а людина, яка знає про нього, ніколи під час грози не стане під сосну чи ялину, а скоріше під березу.
Дерево роду. Стародавній звичай зобов’язував кожного члена роду (родини) до набуття зрілості знати свій родовід до сьомого коліна. Дерево роду розгалужується на 32 материнські і 32 батьківські гілки. Перше коліно – я; друге – батько й мати; третє – два дідуся і дві бабусі; у четвертому – чотири прадіди й чотири прабабусі; у п’ятому – вісім прапрадідів і вісім прапрабабусь; у шостому – шістнадцять прапрапрадідів і шістнадцять прапрапрабабусь: у сьомому – тридцять два пращури і тридцять дві пращурки. Дерево роду символізують дідух – обжинковий або зажинковий сніп, виготовлений з житніх пучків, весільне кільце та свічка-трійця.
Калина постає в українському фольклорі одним із найулюбленіших поетичних традиційних образів. Її завжди супроводжує епітет червона, що безперечно символізує неабияку жіночу красу, дівочу цноту. Із замилуванням писав про калиноньку Тарас Шевченко:
Зацвіла в долині
Червона калина,
Ніби засміялась
Дівчина-дитина.
У відомій праці «Історичне значення південно-руської народної пісенної творчості» Микола Костомаров зауважує, що калина – це символ жіночності у всіх розуміннях. Все моральне й духовне життя жінки – її дівочість, невинність, цнота, кохання, заміжжя, радість і горе, родинні своєрідні почуття – все знаходить своє відображення в народних українських піснях. Калина постає в уяві здатною чути, бачити, думати, говорити, відчувати радість і сум.
Поряд із барвінком, який широко також оспіваний у веснянках та гаївках, через своє неймовірне обрядове зело та морозостійкість, калина широко використовувалася у народній обрядовості, зокрема весільній: китицями калини прикрашали весільний коровай, калиновим цвітом чи ягодами оздоблювали гільце. Водночас в українській народній творчості калина нагадує про сум і журбу:
Червоная калинонька
На яр-воду схилилася
Там дівчина зажурилася.
Як і решта інших рослин, калина поєднує в собі водночас «красиве і корисне», зауважує відомий український поет М.Т. Рильський. Оскільки калинові ягоди, кора і цвіт – випробувані ліки в народній медицині українського народу. Росте калина на тінистих лісах, в гаях, і дібровах, на схилах, на узліссях, і лісових галявинах. Росте дуже часто поряд з іншими деревами, по всій Україні. Найчастіше її садять коло хати, адже калина коло хати – це символ справжнього українця. Існує гарний звичай: біля щойно зведених осель на видному зручному місці в першу чергу висаджують саме це дерево, як символ надійного життєвого опертя, родинного благополуччя і достатку. На зиму господарі червоні кетяги калини вставляють поміж віконних рам – їхнє світло і зігріває і, звичайно, радує. Цей процес в українських оселях описує визначний поет України Максим Рильський: «Вставлено у вікна другі рами, Вата і калина поміж рам. Калина також символізувала свято Коляди, Різдва,світу. Свідома навмисна наруга над нею вкривала людину ганьбою так само, як убивство чарівного птаха-лелеки. Біля хати селяни завше садили калину. Взимку її ягоди клали між шибками. Нині існує повір’я: якщо вирізати з калини сопілку, то в сім’ї обов’язково з’явиться продовжував роду – син. Калиновий чай – найкращі ліки від будь-якої застуди. Про неї український, вірний їй, народ склав безліч пісень, чимало легенд та приказок: «Любуйся калиною, коли цвіте, а дитиною, коли росте», «Дівчина як калина» тощо. Без калини не уявити нашу багату українську пісенність, оскільки пісень про калину не злічити. Український народ з милуванням створює милозвучні й барвисті назви цьому дереву «Ой у лузі при дорозі зацвіла калина…», «Червона калинонька, похиле деревце», «Ти, червона калинонько, чому листя опускаєш», «А в лузі калина весь луг прикрасила», «Ой зацвіла калинонька, з неї цвіток опав»… Калина – це також символ сильних патріотичних почуттів, любов до Батьківщини-неньки. Згадаймо відому баладу часів Хмельниччини «Розлилися круті бережечки». У цій баладі калина характеризує мужність, вольовий дух і незламність у боротьбі за незалежність України, певний благородний порив цю незалежність виборювати, відстоювати свої належні права і гідність, яку має кожен з українців:
Гей, у лузі червона калина, гей, гей, похилилася,
чогось наша славна Україна, гей, гей, засмутилася.
А ми ж тую червону калину, гей, гей та піднімемо,
А ми ж свою славну Україну, гей, гей, розвеселимо!
І в іншій пісні також оспівується калина, символізуючи материнську журбу та неспокій:
«Ой у лузі при дорозі
Зацвіла калина…
Виряджала в доріженьку
Мати свого сина.
Цікавим є те, що рубінові калинові плоди калини, за давніми народними уявленнями, символізували мужність і шляхетність, героїзм чоловіків, які проливали кров за рідний край у боротьбі з ненависними ворогами. До того ж насіння калини схоже на серце. В українському народі живуть легенди про сміливих та впевнених в собі дівчат, які заводили у густі хащі загони завойовників Батия, прирікаючи їх на приречену смерть. Вважають, що саме з цих щирих відданих українській землі патріоток ніби й зросли калинові невеликі кущі. У легенді «Дівочий ліс», наприклад, це мужня дівчинка Марина, яка завела турків-бусурманів у непрохідні величезні нетрі, де вони поклали свої тіла. Але юна дівчина за цей мужній крок отримала смерть: султан стяв юначці голову. Заструменіла гаряча кров та впала на камінь, згодом калиною стала.
Існує не менш сумна пісенна легенда про походження цієї таємничої рослини. Утік козак молодий зі своєю любою, та не міг ніде звінчатися, і обернувся він тереном у полі, а дівчина його – калиною.
Вийшла синова мати того терну рвати,
Дівчинина мати калини ламати.
«Се ж не терночок – се ж мій синочок!»
«Се ж не калина – се ж моя дитина»!
Як ми раніше зазначали, калина – символ рідної землі, отчого краю, рідної хати. У розлуці з цими неоціненними вартостями, ми тужимо, згадуємо калину, і вона співпереживає разом з нами. А хоробрий козак у похід готується і думки його важкі обступили:
Ой зацвіла калинонька у темному лузі,
Тепер моя головонька і серденько в тузі.
«Чи не жаль тобі, мій батеньку, як я піду в чужу сторіночку
Та погублю свою головочку? Жаль, жаль, тобі буде!».
Калина – це той символ, що і пам’ять людськую береже, адже саме вона нагадує про милі краї, символ безсмертя. А козак, умираючи на чужині, промовляв такі своєрідні останні слова:
Казав собі насипати високу могилу,
Казав собі посадити в головах калину:
Будуть пташки прилітати калиноньку їсти,
Будуть мені приносити від родоньку вісти!
І в Шевченківському відомому вірші «Думка» дівчина, тужачи за коханим, що десь на далекій чужині, звертається до вітру із сокровенним та наболілим у серці.
Буйнесенький, знаєш,
Де він ходить, що він робить,
Ти з ним розмовляєш.
Коли плаче – то й я плачу,
Колі ні – співаю;
Коли ж згинув чорнобривий –
То й я погибаю.
Тоді неси мою душу
Туди, де мій милий
Червоною калиною
Постав на могилі.
Буде легше в чужім полі
Сироті лежали,
Буде над ним його мила
Квіткою стояти.
І квіткою, й калиною
Цвісти над ними буду,
Щоб не пекло чуже сонце,
Не топтали люде.
У пісні й таке звертання зустрічаємо:
Ой умру я, мій миленький, умру,
Зроби, милий, кленовую труну,
Насип, милий, високу могилу,
Посади, милий, в головах калину,
Із калини, щоб схилилися віти –
Прийдуть до мене маленькії діти.
Окрім того образ ніжної цієї рослини, як символ Батьківщини, власної рідної домівки, зберігав у своєму серці в непростих мандрах чумак.
Зацвіла калина у лузі да попустила віти,
Не один чумак кида жінку і дрібненькі її діти.
Та коли занедужує смертельно чумак у своїй дорозі, промовляє до рідної мати звернення останнє:
«Та й нагорни, ненько, моя, високу могилу,
Та й посади, ненько моя, червону калину.
Да й почепи, ненько моя, червону хустину,
А щоб пішла вся славонька на всю Україну.
Схожа пригода чумака описана і в оповіданні українського патріота Михайла Коцюбинського «На крилах пісні».
Негаразди солдатської служби втілено у пісні «Ой зацвіла калинонька в лузі»:
Ой зацвіла калинонька в лузі,
Тепер моя головонька в тузі,
Ой зацвіла калинонька вяла
Тепер моя головонька п’яна!
Ой не так же п’яна, як похмільна
Усім козаченькам переміна дана,
Мені молодому служити самому:
Мені переміна – служба перемінна.
Часто ця трепетна рослина виступає головним символом у бурлацькій нелегкій життєвій долі:
Ой у лузі калинонька –
Червонії віти…
Розійшлися по Вкраїні
Бурлацькії діти.
Чи тим квіти похилились,
Що вітер хиляє?
Чи тим діти розійшлися,
Що батька немає?
Гірка наймитська доля також оспівана у піснях про калину:
Ой зацвіла калинонька близько перелазу,
Добре було наймитові в господаря зразу.
Наймитом ся наробили, наймитом ся послужили,
Від півроку відправили, ще й не заплатили.
Отож, ми побачили, що калина – вічний традиційний символ, який живе у народних прикметах, піснях. У піснях вона живе, в піснях вона сумує. А вона натомість промовляє:
«Суші не боюся, дощу не бажаю,
Стою та думаю – процвітати маю.
Процвіту біленько – всі люди узнають,
Пристигну червоно– зверху обламають.
Калина безпосереднім чином пов’язана зі стихійними силами природи, а саме вітром, водою, сушею. А ще, окрім того, вважається, що свою красу і цілющі властивості калина отримує від землі. Трепетне й тендітне явище природи, коли калина починає цвісти.
Калина в цвіту – це прикмета дівування, це дівчина на виданні. Ходити по калину – шукати милого, обранця. Так само, як і ламати калину. Тут це символ кохання:
Ой на горі калина,
Там дівчина ходила,
Калиноньку ламала,
На козака кидала.
Цвіт калини має заспокоїти серце дівоче, від туги його звільнити:
Цвіт-калину ламала, до серденька клала.
Чи не перестане моє серце тужити?
Цвіт калини – пора кохання для дівчини. Але є й тривожніші переживання:
Червона калинонька від вітру хитається,
Молода дівчина за лозами за милим убивається.
Калина ж, яка не розцвіла, – недобра прикмета. Це недоля убогої дівчини, котрій і пари нема:
Коло мого двора
Ні плота, ні кола,
Тільки стоїть кущ калини, та й та не цвіла!
Калина цвіте – дівчина заміж готується. Як дуб – символ міцності, надійності, так калина – символ вірності. Загальновизнано, що в українському фольклорі калина – образ жіночий. В парубків з калиною надії та сподівання асоціюються. Калина й парубоцьке серце розраює, бо воно не лишень мужнє чи зачерствіле, а й ніжне, вразливе, тузі піддатливе.
Дуже багато пісень, віршів, легенд і порівнянь образних про калину назбиралося. А скільки ще назбирати можна по всій Україні. Але найбільше ж, мабуть, у поселеннях, що калиновим знаком помічені. Лише назву Калинівка носить 70 поселень. А є ще і Калини, Калинів, Калинів Міст, Калинка, Калинова балка, Калинове, Калинове-Борщувате, Калиновий Гай.
В народі ще кажуть: «Похолодніло, риба не ловиться, калина в цвіт вбирається». І прислів’я існує в українському народі славне:
«Любуйся калиною, коли цвіте, а дитиною – коли росте». І порівнюють українці: «Розцвіла, як калина», «Цвіте, як калина», «Пишна, як калина», «У хустині дівчина, як у лузі калина», «Вибери собі дівку, як калинову квітку».
Птахи та звірі також полюблять це красиве деревце. Згадаймо про незрівняного співуна українських садів і дібров – солов’я. Калинова краса йому, як і всім, також до вподоби. Ця птаха подекуди і гніздиться на калиновому кущі. Кажуть ще в народі: «Заливається, як соловейко на калині».
Цей приємний образ змальовують в своїх шедеврах українські митці. Наприклад, Шевченко у баладі «Тополя»:
Защебече соловейко
В лузі на калині,
Заспіває козаченько,
Ходя по долині..
Існує також інше Шевченкове слово, де згадується калина:
Зацвіла в долині
Червона калина,
Ніби засміялась
Дівчина-дитина.
Як ми зазначали, інші птахи також не байдужі до цього дерева. На підставі цього можемо розглянути рядки народних авторів:
Ой зажурився сивий соколонько,
Ой бідна моя головонька,
Ой де ж я буду гніздечко звивати?
Ой у лузі, на долині, на червоній калині.
А ось що відбувається біля калини у пісні «Як я піду яром та долиною» з інших птахом – зозулею:
Як піду я яром та долиною,
Та найду я рожу з калиною,
Та й стану я калину ламати.
Та й стала мені зозуля кувати.
Як кину я калину ламати,
Та й почну я зозулі питати:
«Скажи мені, сива зозуленько,
Куди ся дороженька впала,-
Чи в луг, чи в ліс, чи в чисте поле»?
В чистім полі висока могила,
А на тій могилі – червона калина.
У пісенній творчості українського народу калина для дівчат – це і вірна товаришка, і порадниця, і взірець вроди. Ось, наприклад, як виконувалась відома веснянка «Ой ягід, ягілочко», дівчата водили під неї хороводи. Зазвичай, дівчата брались за руки, йшли по колу і співали. А в ігровій веснянці «Зайко» калина грає роль оберегу дому.
Ламати калину – не гідно, й либонь кожній людині.
Мавка в «Лісовій пісні» Лесі Українки заквітчує себе калиною: «Мавка йде до калини ,швидко ламає на ній червоні китиці ягід, звиває собі віночок, розпускає коси, квітчається вінком». Вона це підмітила такими словами:
Калина так хизується красою,
Що байдуже їй до всього на світі.

Лісова аптека – найефективніший спосіб лікування від різноманітних проблем та хвороб.
Лісова аптека “відкрита” для людей цілорічно. Навіть взимку, коли сніг надійно вкриває землю, в лісі можна заготовляти різноманітну лікарську сировину.
Сосна – унікальне дерево-аптека. В науковій і народній медицині для лікування використовуються хвоя і живиця, а також продукти, які одержують внаслідок сухої перегонки деревини. Ефірну олію з хвої сосни добувають для потреб парфумерної промисловості і медицини перегонкою з водою або водяним паром. Цей спосіб винайшли в середні віки алхіміки.
Виявилось, що хвоя сосни – невичерпне джерело вітамінів, аскорбінової кислоти, мікроелементів, білків та багатьох інших речовин. Містить у шість разів більше вітамінів, ніж лимони та апельсини, майже 3% жиру, 20% крохмалю, багато смол, каротину, дубильних речовин, цукру, вітамінів К, С, Е та інших, а також заліза, яке збільшує вміст гемоглобіну в крові. Є в хвої і гірко-пряні речовини, що збуджують апетит. Важливою складовою частиною хвої є хлорофіл – зелений пігмент, за участю якого відбувається фотосинтез. У сосни за хімічним складом він дещо схожий на гемоглобін крові, його застосування значно поліпшує склад і кількість еритроцитів.
Хвоя використовується для виготовлення цілющого вітамінного напою, який вживають проти цинги. В надзвичайно важкі блокадні часи в період Великої Вітчизняної війни вітамінний напій з хвої врятував життя багатьом тисячам захисників і мешканців міста Ленінграда.
Екстракт з хвої – один з компонентів мікстури, яка застосовується для лікування бронхіальної астми. З хвої виготовляють цілющу хлорофіло-каротинову пасту – складову частину мазі для лікування опіків, фурункульозу та інших захворювань шкіри, хлорофілін натрію – для ліквідації неприємного запаху з рота, паста «Лесная» здатна заживлювати порізи і опіки, хвойний концентрат застосовують для приймання ванн. Застосування таких ванн позитивно впливає на людину при функціональних розладах нервової й серцево-судинної системи.
В народній медицині настій хвої застосовують як відхаркувальний і жовчогінний засіб. Він має також протимікробні властивості. Розім’яту хвою використовують для зняття болю при захворюваннях суглобів. З хвої виготовляють спеціальну білизну, якою лікують ревматизм. Висушений пилок з квітучих жовтих шишечок сосни використовують для попередження передчасного старіння організму.
Відвар соснових бруньок – відхаркувальний, сечогінний і дезінфікуючий засіб. Його застосовують для лікування висипів, внутрішніх нагноєнь, водянки, ревматизму, хронічних запалень бронхів та деяких інших хвороб.
Також високо оцінили властивості хвої і тваринники за багатий букет вітамінів, білків та мікроелементів і почали готувати з неї хвойно-вітамінне борошно. Без домішки цього борошна не можна виготовити повноцінних комбікормів.
Деревина сосни пронизана дрібними судинами – смоляними ходами. Вони заповнені золотисто-світлою, липкою і дуже в’язкою рідиною – живицею (смолою) – від слова заживляти, зцілювати. Живиця – це кров сосни, її йод і бинти, живильний бальзам, засіб проти шкідників і проникнення в рани шкідливих мікроорганізмів, а також грибної інфекції. Має бактерицидні властивості. В Стародавній Елладі з соснової смоли вже добували скипидар, який використовували для лікувальних потреб. Медицина широко використовує скипидар як лікувальний, бактерицидний, антисептичний і дезінфікуючий засіб для інгаляції органів дихання та в багатьох інших випадках. З лікувальною метою використовують також каніфоль і дьоготь. Скипидар використовують не лише для виготовлення ліків, а й парфумів, лаків, фарб, гуми та багатьох інших виробів. З суміші камфори, а її добувають з живиці, скипидару і нашатирного спирту виготовляють мазь проти ревматизму. Камфора врятувала мільйони людей від смерті. Вона використовується людьми з давніх часів. Є писемні свідчення, що в Китаї та Індії вона знаходила широке застосування ще задовго до нашої ери. Вже в ті часи люди помітили її лікувальні властивості.
Ялина – вічнозелена красуня, або, як називає її населення Карпат, смерека. Хвоя ялини до недавнього часу не знаходила ніякого застосування. Але вчені опрацювали способи виготовлення з неї хлорофіло-каротинової пасти, яка застосовується для виробництва лікувальних препаратів, активізації і ароматизації хвойного мила, зубної пасти, препаратів для лікування домашніх тварин. Недавно з хвої почали одержувати хлорофілін. Косметичні вироби з його домішкою відзначаються високою якістю. Лікувальні препарати, які виготовляються з хлорофіліну, поліпшують роботу серця, допомагають у лікуванні захворювань крові. Бальзамічна паста виготовлена на основі хлорофіліну, сприяє швидкому загоєнню ран та опіків.
Хвойно-лікувальні препарати раніше виготовляли і в Україні – в Тетерівському, Голопристанському, Цюрупинському, Ратнівському та деяких інших лісгоспзагах. Тут лісокомбінати використовували хвою сосни, а лісокомбінати у зоні Карпат – хвою ялини. Вчені встановили, що в ній міститься 2,2% протеїну, 1,5% білків, 1,7 жиру і стільки ж клітковини, велика кількість вітаміну С і провітаміну А, а також мікроелементів: цинку, міді, марганцю, заліза, фтору, молібдену, які необхідні для нормальної життєдіяльності домашніх тварин.
В Україні у Карпатах на висоті до 2000 м над рівнем моря зустрічається кедр європейський – одна з найцінніших порід. Основне багатство кедрової тайги – горішки, які за поживними та смаковими якостями не поступаються перед м’ясом та хлібом. У їх ядрах міститься 64% високоякісної жирної олії і 17% білків, до складу яких входить 14 амінокислот, багато вітамінів і мікроелементів, тобто біологічно активних речовин, вкрай необхідних людині і дикій фауні.
Кедрова олія не поступається за якістю перед кращими сортами прованської, яку одержують з маслин. З кедрових горіхів готують також рослинну сметану, що за жирністю вдвічі переважає сметану з коров’ячого молока. Вона використовується для лікування нервових захворювань, туберкульозу легень та хвороб нирок. З ядер горіхів виготовляють халву, використовують їх у кондитерському виробництві. Встановлено, що вживання плодів кедра в їжу сприяє підвищенню працездатності організму, поліпшує склад крові, попереджує недокрів’я і туберкульоз. У ядрах кедрових горішків міститься вітамін А, який називають вітаміном росту і розвитку організму людини, а також багато вітамінів групи В, що регулюють діяльність нервової системи.
Велику кількість біологічно активних речовин містить хвоя кедра. Всі вони мають цілющі лікувальні та стимулюючі властивості. Крім того, у її склад входять аскорбінова кислота (вітамін С) і каротин. За протицинготними властивостями хвою можна прирівняти до лимонів та апельсинів. З неї виготовляють різні лікарські препарати, ефірну олію, хвойно-каротинову пасту, хвойно-вітамінне борошно, екстрати для хвойних ароматичних, загальнооздоровчих і гігієнічних ванн, за допомогою яких лікують також ревматизм та деякі інші хвороби.
Препарати з осики завдяки цілющим властивостям використовуються в народній і науковій медицині, зокрема бруньки, кору молодих гілок, листя. Молодим листям, наприклад, лікують захворювання суглобів, опіки, пухлини. В молодому листі міститься понад 12% білків і 24 – клітковини, мікроелементи (кальцій, марганець, калій, натрій), вітамін С, каротин тощо. В бруньках осики є ефірні масла, гіркі глікозиди, дубильні і смолисті речовини, фітонциди, аскорбінова, бензойна та яблучна кислоти. Спиртовий екстракт з бруньок має бактерицидні властивості.
Відвари, настойки та інші препарати з осики приймають при кашлі, простудах, дизентерії, жовтусі, цинзі та інших. Соком осики змащують лишаї і бородавки. Біль зубів знімають, натираючи ясна корою, яку також використовують для лікування сечового міхура, геморою, циститу, подагри і ревматизму. Настойкою кори лікують опіки і рани. Лікувальні властивості мають таніди і саліцил, що міститься в корі. До речі, саме з кори осики добувають саліцилову кислоту.
Однією з перших прокидається після зими, зустрічає весну Вільха. Непоказні плоди цього дерева – шишечки – справжнє джерело здоров’я. З лікувальною метою шишечки використовує наукова і народна медицина при колітах, ентероколітах, подагрі, дизентерії, захворюваннях слизової оболонки порожнини рота. Застосовують їх як в’яжучий і кровоспинний засіб, при опіках, ангіні, запаленні шкіри, кровотечі з носа і десен, простуді і ревматизмі. В’яжучий чай з вільхових шишечок допомагає при розладах шлунку, запаленнях та інших його хворобах та кишок. З шишечок вільхи виготовляють сухий екстракт – засіб проти шлункових хвороб. Щойно зірване листя прикладають до гнійних ран і чиряків. Відвар сережок п’ють і роблять з них примочки при діатезі. Настойку з сережок застосовують від геморою і як проносний засіб. Відварами і настойками з шишок, кори або молодого листя полощуть рот і горло при ангінах, стоматитах і для укріплення ясен.
Вербу народ вважає вісницею і радісним символом весни. Препарати з неї використовує як наукова, так і народна медицина. У народній медицині відвар її кори вживають при катарах шлунку і захворюваннях селезінки, як жовчогінний, а також в’яжучий засіб при шлунково-кишкових захворюваннях, жарознижуючий, при гострому ревматизмі, малярії. Соком верби виводили бородавки, а попелом з кори – мозолі. Верба – носій саліцилової кислоти (до речі, і назва кислоти пішла від наукової назви вербового роду – salix). Саме саліцилова кислота, виділена з кори на початку ХІХ століття, прислужилася науковій медицині, стала основою багатьох цілющих препаратів – аспірину, бесалолу, салолу та інших. При запаленні нирок п’ють відвар чоловічих суцвіть верби козячої. Деякі види екземи лікують, застосовуючи поперемінно ванночки з відварів кори верби і березових бруньок. Відвар кори використовують для полоскання при запаленні слизових оболонок і як засіб для лікування стоматиту, а також очищенні води від бактерій. Відваром і порошком з вербової кори лікують різні рани, запалення шкіри і нариви.
Значну користь приносять людям плоди бука, зовні схожі на кульки, вкриті ворсинками. Всередині кожної кульки-плодика знаходиться два або чотири блискучих коричневих тригранних горішки. Горішки – справжня комора поживних і цілющих речовин. У їх ядрах міститься жиру 40-52%, цукру 5 і азотних речовин 23%/. Є у них аскорбінова, лимонна і яблучна кислоти, крохмаль, дубильні і мінеральні речовини (калій, магній, фосфор, залізо, кальцій), вітамін Е, білки. Букові горішки застосовують для виготовлення замінників кави.
Завдяки цілющим властивостям препарати каштана кінського широко використовуються у народній та науковій медицині багатьох країн світу. Сік з свіжих квітів вживають при варикозному розширенні вен і геморої. Препарати з плодів каштана зміцнюють стінки капілярів і вен, запобігають утворенню тромбів у кровоносних судинах і сприяють їх розсосуванню. Сапоніни, що містяться в них, знижують кров’яний тиск. Препаратами з каштана лікують тромбофлебіт і трофічні виразки гомілки на ґрунті варикозного розширення вен, а також ішіас, атеросклероз, радикуліт та цілий ряд інших хвороб. Відвар і настойка з кори каштана мають в’яжучу, кровоспинну, протизапалювальну, знеболюючу і протисудорожну дію. Їх застосовують як кровоспинний засіб, при геморої, подагрі, хронічних і запалювальних захворюваннях кишечника, при тривалих поносах, підвищеній кислотності шлункового соку, хворобах селезінки, бронхіті, нежиті з сильним запаленням слизової оболонки носа і горла, малярії та деяких інших хвороб.
Отже, дерева приносять людям різноманітну користь. Хай же шумлять вони скрізь. Будемо вдячні деревам за те, що вони поруч з нами і служать нам вірно й безкорисливо.

Дерево у світоглядному просторі українства
Світ дерев життєво необхідний людині. Протягом тисячоліть багато дерев використовуються в найрізноманітніших сферах господарської діяльності, є незамінними продуктами харчування, цілющими оздоровчими засобами. Поряд з утилітарною функцією дерева займали значне місце в широкому комплексі традиційних вірувань, забобонів, звичаїв, традицій. Різноманітні обряди і народні повір’я, пов’язані з деревами, доносять відгомін язичницьких уявлень наших давніх предків про навколишню таємничу природу і ґрунтуються як на реальних, так і на уявних властивостях дерев. З утвердженням християнства на нашій землі ці властивості нерідко закріплювалися ритуалом освячення в храмах і церквах. Обрядові дії, пов’язані з цими вічнозеленими рослинами, відігравали дуже важливу роль у календарних святах, які притаманні саме українському віруючому народу. Вірили, що ці обряди мали забезпечити людині міцне здоров’я, зміцнити злагоду у сім’ї, посилити плодючість землі й худоби та вберегти дім і господарство від усіляких незгод. Особливу роль українці надавали деревам-символам, які були присутні у всіх українських сімейних обрядах. Жодне українське весілля не обходилося без квітучого барвінку і чарівної калини, якими саме й прикрашали коровай та вінок молодої, що означало щире, вірне кохання і благополучну долю. Ці та інші мотиви широко представлені в українському фольклорі. В усіх українських народних жанрах усної словесності дерево-символ є одним із найголовніших виражальних засобів. Безперечно, у традиційних уявленнях українців значне місце відводилося багатому і різноманітному світу дерев. Дерева завжди були присутні в народних обрядах та іграх, у системі ворожінь, прикмет тощо. Тому є всі підстави вбачати рудименти давнього культу дерев у поєднанні з пізнішим нашаруванням християнських світоглядних елементів. На змісті вірувань позначився також вплив дійсних властивостей тих чи інших представників дерев – безкорисливих, турботних помічників або злих ворогів людини. Загалом, важко переосмислити роль дерев, які є безпосередньо причетні до людини та до її добробуту. Проте смислове ставлення до них є неоднозначним. Часто ті ж самі дерева відігравали у віруваннях і уявленнях подвійну роль, виступаючи великими прихильниками до людини, або ж навпаки – союзниками злих сил. Із деревами пов’язані численні прикмети, й віщування, на основі яких люди робили спроби прогнозувати успіх у господарській діяльності, спокій і благодать в родинному колі. Особливою популярністю користуються досі казкові сюжети про дерева, які наділені людськими можливостями. Також в українських народних казках грають визначну роль «хранителі» лісів, серед яких: чугайстер, половик, лісовик та інші. В народі «чугайстером» виступає лісовий чоловік у досить невизначному окресленні: іноді як високий чоловік, одягнутий переважно в білий одяг, має довге волосся. Поведінкою нагадує звичайного лісовика. Існує повір’я, що колись чугайстер був людиною, але його закляли злі чаклуни. У лісі він ловить нявок, з’їдаючи потім їх. Але до людей цей лісовий чоловік ставиться з пошаною, доброзичливо. Поспілкувавшись із ними при зустрічі, він не заподіє жодної шкоди, відпускаючи їх. Чугайстер відомий представник фантастичного образу в української демонології. Лісовик більш відомий, аніж чугайстер. Найчастіше замальовується як старенький кошлатий дід. Проте, на відміну від людей, ця істота не має тіні. Про його нечисту природу свідчить і прагнення отримати душі мисливців, які твердо відмовляються від віри і відрікаються від Всевишнього. Щоб дістати у винагороду різну дичину лісовик навмисне зваблював жінок, збивав людей з дороги, заподіював чимало шкоди людському життю. Водночас існували й інші версії, згідно з якими лісовик був «пастухом від звіра», тобто був охоронцем птахів, звірів від різних хижаків, мисливців, інших небезпек, які відбувалися у лісі. Припускають, що лісовик був не тільки чоловічої статі, а й жіночої. Зазвичай, лісові люди вели власне господарство, створювали сім’ї, тобто жили як типові люди і походили від вовчиць, ведмедиць, олениць тощо. Міфологічний образ лісовика зустрічається часто у народних казках, прикладом є драма-феєрія Лесі України «Лісова Пісня». Польовика в українській міфології зображують як володаря степів, полів, лісів. Може мати різний вигляд, оскільки саме це допомагає йому вводити в оману людей, яких він зустріне на своєму шляху. Характеризують його переважно в образі чоловіка, з численними звіриними ознаками (шерсть, хвіст, великі кігті, маленькі ріжки, крила, великі зуби і телячі вуха). Але польовик грає все ж позитивну роль, на Бойківщині його вважають охоронцем польових меж.

Дерево роду
Існує думка, яка пояснює генетичною спадковістю поколінь, проявлення родових особливостей, що передаються особі в мить зачаття засобом кодифікації. Проте, схожою властивістю наділена не лише дика природа, а й сама людина, яка окрім виключно родового має ще й духовний шлях буття. Існує певна передумова, точніше стан внутрішньої гармонійності родових ліній буття предків, що складають гілку дереву роду. Ця гілка уособлює родове (генетичне) накладання модальних карт і характеризується посиленням або послабленням окремих ліній буття. Цікаво, що у випадках посилення, тобто виникнення резонансних явищ відбувається видиме проявлення природного таланту людини (хисту). У протилежному випадку, у випадках послаблення, людина народжується без жодних задатків, образного чуття, без природного вміння до певної справи чи певного виду діяльності, без музичного слуху тощо. Вважають, що та гілка дерева роду, той різновид діяльності, що отримує подвійне, генетичне і астрологічне підсилення, приносить людям насолоду від улюбленої праці, дає потяг до заняття, тим самим робить людину щасливішою у повсякденному житті.

Багатий духовний світ українських святкових традицій пов’язаний безпосередньо з деревами.
У народі кажуть: скільки днів – стільки й свят. За всіх часів українського народу, на яку б пору року певне свято не випадало, воно безперечно пов’язано з неповторними обрядодійствами, звичаями та традиціями, де головним атрибутом було саме дерево. Одним з найважливіших чинників суспільної свідомості, яка охоплює естетичні погляди, етичні переконання, релігійні вірування, уявлення і знання, є традиційні українські свята. Характерною ознакою традиційних свят в Україні є синкретичне поєднання християнських релігійних уявлень з язичницькими віруваннями, в яких дерево займало найголовнішу роль. У них чітко простежуються ідеологічні нашарування різних історичних епох, де зокрема присутні давні елементи фетишизму, анімізму, тотемізму. Вірування українців тісно пов’язані з культом дерева, мають дуалістичний характер.
В Україні немає жодного міста, жодного села, де б не відзначали ці напрочуд красиві свята молодості й духовних чеснот нашого народу. Християнські свята належать до глибокої серцевини національної духовної культури. Традиційні українські свята не лише надають народові культурної самобутності і виокремлюють українську культуру, а й виступають головним критерієм сприйняття загальнолюдських духовно-культурних надбань України.

Українські традиційні свята, де головним втіленням людського життя є дерево
За тиждень до світлого празника Великодня святкує український народ Вербну неділю. Відповідно, до народних вірувань, цього дня ні в якому разі не можна сіяти городину, займатися городніми справами, люди вірили, що в цей день все виросте тонке й гірке. За легендою, коли Ісус Христос їхав верхи на віслюку, городяни стелили на його шляху гілки з пальм. Це і стало початком звичаю святити гілки. Усім відомо, що пальмові гілки не є присутні на теренах нашої України, тому святимо у Вербну неділю гілки верби, що послугувало вибору наших давніх предків. Перед цим блаженним святом до церкви люди везуть вербове гілля, щоб зранечку під час святкового богослужіння посвяти його. У цей день усі люди повинні піти до храму та посвятити вербові гілки, щоб отримати благодать. Галузки зберігали як помічні від недуг і грому. Також вважалося, що ними можна навіть викликати у посуху дощ. А добрі господарі після повернення з церкви садять на своїх городах кілька гілок верби, що посвятили.
З цього приводу побутувало цікаве прислів’я, яке стало згодом народним:
«Верба красна б’є напрасно, верба біла б’є за діло». Нерідко на вербну неділю приходили морози, то люди казали: «Прийшов вербич – кожуха тербич», що означало, що слід було одягатися в теплий одяг.
А ті гілки, що залишилися, викинути чи топтами ногами –великий грішний негідний вчинок, їх слід поставити під образами (іконами). А згодом можна лише спалити їх.
На п’ятдесятий день після світлої Пасхи, обов’язково в неділю, святкується не менш визначне свято Трійці. За народними віруваннями, під час цих зелених свят прокидаються покійники. У четвер, на перший день Зеленого тижня, незаміжні юні дівчата завивають вінки з різноманітних барвистих квіток. Зазвичай, використовують для оздоблення вінка конвалії, волошки, чебрець, полин та інші. Вдягаючи цей вінок, дівчата співали у полі чи лісі відповідні пісні, водили хороводи. Ще давньогрецькі та давньоримські жерці використовували вінки, як своєрідні прикраси під час жертвопринесення. Вінок повинен бути зроблений з гілок того дерева, яке вважалося деревом божества. Ймовірно, це один із витоків традиції увінчувати героїв, видатні постаті і переможців дубовими (лавровими) вінками. Можливо, це і послугувало в українській традиції класти свіжі квіти й вінки, що символізує вічну пам’ять. У сучасному вимірі на Західній Україні є звичай вплітати у вінок маленькі металеві пелюстки – і такий дивний вінок мав назву «чільце». З березової кори в деяких регіонах нашої країни робили щось на зразок діадеми, прикрашали її тканиною чи ювелірними виробами.
У день Трійці у деяких місцевостях України ще спозаранку дівчата охоче готують різноманітні смачні страви. Потім вибране для святкування подвір’я ретельно прибирають зеленню. Зокрема, в центрі подвір’я ставлять молоде деревце, а під нього – невеличке начиння з водою. Коли усе приготовлено і всі готові до святкування, одна з присутніх дівчат бере його в руки й починає заводити пісню. Згодом до неї приєднуються інші. Потім усі разом йдуть до лісу, де розкладають принесену їжу та починають смакувати, пригощати решту. Після пригощання дівчата розходяться лісом і вибирають одну або декілька беріз для завивання. Вінки створюють прямо з гілки берези, не відриваючи від дерева, що росте. Коли берези вже цілком прикрашенні дівчатами, юні молодиці обирають старшу куму, підкидаючи вгору власні хустки: котра підкине вище, та й буде старшою кумою. Відтак через деякий час дівчата знову повертаються до лісу розвивати берези. Саме стан вінка з березового гілля віщував юнці, яка завивала його, що чекає її у наступному році, чи буде він вдалим для дівчини. Окрім того, у це свято також дівчата та енергійні хлопці завивали гілки на березі колом, парами, обнімаючись крізь нього. Тоді парубок зрізав цей «вінок», щоб гілки не розійшлися, а дівчинонька в той момент кидала його на воду, ворожачи на ньому, як у час купальських свят. Ті, які брали участь у завивані, ставали кумами, а тобто найближчими друзями.
Трішки відрізняється обряд завивання берези в Білоруських регіонах. Дівчата розвішують вже готові, заздалегідь навмисно сплетені з різних ароматних квітів вінки, а потім стрибають навколо дерев, плескають у долоні, співаючи пісні.
Українські дівчата ще за старих часів на Зелені свята «водили тополю». Серед усіх дівчат обиралася найвища, тобто «тополя». Обрану дівчину-тополю прикрашали дорогим намистом, різнокольоровими стрічками, барвистими хустками. І ось, коли «тополя» вбрана, дівчата починають водити її по всьому селу, а деколи й по полях і лісах. Кожна зустрічна людина, яка споглядала на цю веселу й урочисту процесію, повинна була чимось обдарувати всю дівочу громаду. Схожу традицію мають наші сусіди білоруси – «водіння куща», а хорвати, естонці, німці, чехи та словенці водять навпаки вбраного зеленими пахучими гілками юнака – «зеленого Юрія». Суботнього вечірнього дня, напередодні Трійці, дівчата чи заміжні жінки уквітчують будівлі, ворота, хліви, дерева, що ростуть у саду і навколо оселі. Клечанням наш народ називає зелені дерева та гілки, що зрублені саме в це свято. Звідси й виникла, мабуть, одна з назв цього святкового тижня – Клечальний. Після свят «клечальний» вінок підвішували над дверима, де він висів цілу холодну зиму.
Загалом, вінок в українському житті – це символ життєдайної сили, а як відомо, ця сила є універсальною: без неї не цвіте жоден цвіт, і не в’яжеться колос, немає смачного плоду на дереві ,і взаємної любові між закоханими. Вірять, що без цієї сили не заспіває жайворонок над весняним полем, і не освідчиться молодий юнак у коханні, без неї не заспіває соловей у ліщині, і не заплаче новонароджене немовля у ліщиновій рідній колисці. Вінок вчить: жити треба так, щоб завжди бути гідним одягти вінок на свою непокриту голову….
7 липня православні віряни не оминають свята Різдва святого пророка Предтечі та Хрестителя Божого Іонна, натомість язичники святкують Купайла. Український народ має свої уявлення про це свято. Свято припадає на найкоротшу ніч протягом року – з 6 липня на 7 липня. Зазначає український традиційний народ, що спати в цю ніч не годиться, оскільки відбувається збіговисько-шабаш відьом, чортів, русалок та інших «нечистих». Щоб захистити себе від усіляких небезпечних витівок та задумів цієї нечисті, слід по дому розкласти полин та гілочки осики, які наділяються неабиякими магічними та захисними властивостями.
У переддень Купала березові гілки встромлювали під дверима хліву, щоб перешкодити відьмам. А на роги коровам напинали березові віночки для захисту від нечисті. На сьомий день після Купала юнки, які не відшукали ще свого обранця, опівдні сплітали з березового віття віночки і дивилися через них у глибочінь річки, прагнучи побачити чийсь образ. Коли навесні бродить сік у березі, хворих напувають ним, промовляючи до білокорої, щоб повертала здоров’я.
Щирий християнський народ святкує Спаса. Воно відзначається 19 серпня. В народі його ще називають «яблучним спасом». У цей день віряни йдуть до Храму Господнього, щоб посвятити вирощений врожай, а саме – смачні плоди різних дерев. У сучасний період люди святять у це святе мед, жито-пшеницю, фрукти, зокрема груші, яблука, виноград, персики та інші соковиті плоди, що вродилися. Вважається, що посвяченні фрукти мають цілющі властивості, тому кожен має з родини спробувати їх хоча б шматочок, бо то є велика Благодать.
2 серпня українці святкують празник Іллі. З цим святом, власне, пов’язували астрономічне завершення літа, а тому турботливі батьки забороняли дітям купатися, «бо на спині верба виросте». Зазначаємо, що цього дня намагалися нічого не робити, не бажано.
До другого Спаса (зауважимо, що в серпні цих свят троє, об’єднує цілий цикл: 14-го, 19-го та 29-го серпня) старші люди, в яких, на жаль, померли малі діточки, намагалися не їсти яблук, інакше, вірили, що на тому світі, коли Бог роздаватиме солодкі гостинці, їм не дістанеться, бо «мама з’їла».

Прикмети та народні приказки, пов’язані з деревами:
1. «Дівка, як тополя».
2. «Дівчина, як у лузі калина».
3. «Без калини немає України».
4. «Де рідний край, там і під ялиною рай».
5. «Стрункий, як ялина».
6. «Очі гарні, як терен».
7. «Червона й хороша, як калина».
8. «Березень березовим віником зиму вимітає, весну в гості припрошає».
9. «Садок у вересні, що кожух у січні».
10. «В листопаді голо в саді».
11. «Ожеледь на деревах – вродять горіхи й садовина».

Святкові прикмети:
1. «Амвросій груші трусить».
2. «До весняного Миколи не можна купатися ніколи, бо з чоловіка верба виросте».
3. «Не я б’ю – верба б’є, за тиждень – Великдень».
4. «Прийде тиждень Вербовий – бери віз у дорогу дубовий».
5. Прийшла третя Пречиста – стала діброва безлиста.
6. «Прийшов Петро – вирвав било (листок), прийшов Ілля – вирвав два, прийшов Спас – бери рукавиці про запас, прийшла Пречиста – на дереві чисто, а прийшла Покрова – на дереві голо».
7. «Хто святкує Пилипа, той буде голий, як липа».
8. «Чи дуб, чи липа – нині святого Пилипа».
9. «Як яблуня зацвіте, тоді починай орати».
10. «Як хочеш лози, то в Пилипівку вози».
11. «Прийшла Покрова – всохла діброва».
12. «На Федота на дубі листя з’явилося – врожайне літо».

Висновок
Ця робота дала можливість зафіксувати традиційні вірування та уявлення українців щодо сприйняття дерева і донести його ключові світоглядні елементи. Важливо було пояснити й упорядкувати знання міфологемного та звичаєво-обрядового характеру про навколишній світ, проаналізувати взаємозалежність і взаємовідповідальність людини і природи. Безсумнівно, смислові погляди українців щодо дерева є різними, проте, в будь-який час і в будь-якій місцевості цей вічний супутник людини є одним із найвизначніших символів українства. Тому смислове ставлення людини до дерева є таким же величним і вічним як і Всеєдиний Світ, коли народ і людина живуть за його моральним законом. Людина в усі часи була залежна від світу дерев, тому й повинна поважати їх. Символічне дерево української світобудови уособлює собою багатий духовний досвід багатьох поколінь усіх сущих у нашому краї людей. Дерево зберігає найдавніші символи і знання, вік яких налічує кілька тисячоліть. Тому вибір за кожним – жити в чистоті і взаємній гармонії, яка може принести чимало користі, чи недбало ставитись до того, що може згодом зламати й знищити тебе. Ми найголовнішим чином причетні до творення дерева в різні його періоди, тим більше, як відомо, у скрутну нелегку хвилину наші предки приходили до свого дерева, аби подякувати за його доброту. Є навіть «зелений гороскоп», де простежується зв’язок людських характерів з характерами дерев, з якими уособлювали себе наші прародителі. Правильне смислове ставлення людини до дерева існує на генетичному рівні, головне, не забувати про це та гідно продовжувати місію предків, не довести до руйнації, охороняти кожне дерево від усіляких небезпечних напастей, дбати про здорове майбутнє не лише самого себе, але й своїх нащадків, як це робило дерево з нашими предками, і як робить по цей час ця вічнозелена рослина з нами. Ми залежні від лісу, від природи, тому недарма існує народне повір’я, яке є пророчими словами: «Природа – одному мати, другому – мачуха».
Анастасія Ніколаєва, студентка 1 курсу факультету культурології та філософії Національного університету «Острожська академія»: «Дерево у світоглядному просторі українства».

Відбулось засідання робочої групи по електронному обліку деревини

23 лютого в Держлісагентстві відбулося засідання робочої групи по оптимізації та вдосконаленню функціонування єдиної державної системи електронного обліку деревини на підприємствах галузі.

Під час засідання фахівцями було обговорено зміни до порядку ведення електронного обліку, які б суттєво здешевили витрати підприємств. Зокрема, запропоновано поштучно биркувати лише деревину цінних порід та високосортну, решта – однією биркою на заготовлену партію.

Також дати можливість підприємствам застосовувати альтернативні засоби електронного обліку (планшети, смартфони, тощо).

Однак, впровадження зазначених методів ведення електронного обліку відбудеться після внесення змін до Концепції створення єдиної державної системи електронного обліку деревини, затвердженої розпорядженням Кабінету Міністрів України від 16.09.2009 року № 1090-р.

За матерiалами: www.dklg.kmu.gov.ua

Прес-служба Волинського обласного управління лісового та мисливського господарства

 

Любомльщина: Штрафами – по підпалювачах

11Незвична зима цього року, без снігових опадів та часто сухою вітряною погодою, що спричиняє у лісах, при необережному поводженні з вогнем, немалу загрозу виникнення пожежі. Протягом усієї цієї пори лісівники патрулювали і вказували як мисливцям, так і усім громадянам, котрих зустрічають у лісових масивах, бути обачними, коли розкладають багаття, розпалювати його лише у відведених для цього місцях, суворо дотримуватись правил пожежної безпеки.
Нині ж, ще весна не наступила, а як і щороку уже горить земля. Їдеш дорогою, а обабіч – страшна картина, вогонь палає, дим пеленає шлях, тягнеться з вітром угору, на деякий час змушує затуляти ніс, аби минути цей відрізок, а слідом за ним – горить інший. Земля ж довкола аж стогне від чорноти. Так «господарі» господарюють, спалюють рештки трави. У своє виправдання вони кажуть, що інакше не прибрати високі сухі зарослі, потім же худобу ніде буде випасати. Звичайно, якщо колись поля оброблялися, бур’яни скошували для підстилки худобі, то такого «прибирання» ніхто і в думці не мав. А сьогодні ж, коли підпалювача і вдалось зловити, то він ще опір чинитиме, мовляв, вина моя, а як по іншому раду давати? Але ж про небезпеку не думають, бо ж горить вогонь і поряд з житловими будинками та іншими спорудами, і на відкритих ділянках, які межують з лісовими насадженнями.
Втім екологи, лісівники та пожежники б’ють на сполох. Видовище чорного згарища, яке лишає полум’я після себе, вражає. Фахівці стверджують, що у результаті пожеж знижується родючість ґрунтів, порушується їх структура, зменшується протиерозійна стійкість, забруднюється атмосферне повітря. Також збіднюється видовий склад лугової рослинності і тваринного світу. Значна кількість диму від випалювання сухої рослинності та її залишків впливає і на стан здоров’я людей, а саме: сприяє збільшенню кількості запальних захворювань органів дихання й очей, захворювань серцево-судинної системи.
Клуби диму вітер часто підхоплює і котить на ліс, а це чимала небезпека виникнення пожежі. Окрім цього, вогонь забирає-злизує після себе усе живе. Уже є виводки зайченят, яких щороку очікує важка доля виживання у вогняній небезпеці. Чимало лиха живій природі завдає нищівний вогонь.
А скільки випадків, коли полум’я доходить до хат, що на окраїні села.
Працівники лісової охорони звертаються до усіх жителів краю та попереджають, що спалювання сухої трави на полях суворо заборонені. Громадянин, якого спіймають на підпалюванні, згідно із законодавством, сплатить штраф – 170 гривень, посадова особа – 1190 гривень. А за знищення або пошкодження лісових масивів, зелених насаджень навколо населених пунктів, уздовж залізниці, винуватці можуть бути покарані не лише штрафом від 5100 до 8500 гривень, а й позбавленням волі на строк від 2 до 5 років.
Бережімо рідну землю, будьмо на її просторах мудрими господарями.
Люба Хвас,
На фото автора: горить трава.
Прес-служба ДП «Любомльське ЛГ».

2 3 5 4 10 9 8 6 7 1

Блокбастер за участю позашляховиків

У вихідні молодики з Княжого міста «гасали» фермерськими полями на машинах. Компанія чоловіків влаштувала розваги на позашляховиках.
На полях Горохівщини розгорнувся справжній блокбастер: навздогін за любителями сафарі кинулися місцеві фермери, які були обурені таким зухвалим ставленням до чужої праці, до землі. Двох учасників перегонів піймали. Як повідомляли місцеві ЗМІ, у багажниках автівок виявили вогнепальну зброю, тепловізор. Вдалося з’ясувати, що водії позашляховиків – мешканці м. Володимир-Волинський. Самі ж автівки, найімовірніше, незареєстровані, на деяких із них був напис ПТН ПНХ.
А вже в понеділок під час оперативної наради голова облдержадміністрації Володимир Гунчик публічно звернувся до правоохоронців, прокуратури та СБУ з проханням провести об’єктивне розслідування подій 21 лютого на Горохівщини.
«Прошу не дати «зам’яти» цю справу . А журналістів – взяти її під особливий контроль, – наголосив голова облдержадміністрації Володимир Гунчик. А згодом додав: – Ганебний вчинок. Але він ніяким чином не може знівелювати ту величезну роботу, яку роблять волонтери, добровольці та громадські активісти».
Олена ЛІВІЦЬКА.

Джерело: “Волинська газета”

 

Мисливські собаки: Змагання з підсадного кабана

IMG_0075Минулих вихідних Усічівський ліс, що в двадцяти кілометрах від Луцька, повнився собачим гавкотом. Тут у десятигектарному вольєрі відбувалися обласні змагання мисливських собак з підсадного кабана. Втім, це не завадило взяти в них участь і представникам Рівненщини. Першого дня на лови трьох ікланів у вольєр прорвалися лайки, другого – собаки інших мисливських порід, зокрема словацькі копови та німецькі мисливські тер’єри. Всього було здійснено по 13 пусків у кожній номінації.
– Серед лайок цього разу найкраще спрацювали суки, – каже головний суддя змагань Євген Осадчук. – Щодо копових та ягдтер’єрів – більшість із них молодого віку, у багатьох це перший досвід подібних змагань, тож якихось особливих результатів вони не показали.
Перемогу серед лайок виборола західно-сибірська лайка Грета ковельчанина Мазурова. І в іншій категорії польовим переможцем змагань став також «ковельчанин» – ягдтер’єр Пірс Романа Цешинського. Він спрацював на диплом ІІ ступеня, показавши найкращий результат серед собак своєї категорії. Тож, як мовиться, погоду зробила ковельська команда, яка й повезла на малу батьківщину найголовніші трофеї.
– Змагання з підсадного кабана проводяться для визначення кращих за їх робочими якостями для подальшого використання у племінній роботі, – каже голова ВОО ФМСУ Ігор Жмурко. – Це й обмін досвідом серед власників собак з племінної роботи і польової підготовки собак. Звісно, ми намагаємося кращих заохочувати, також залучати до всеукраїнських та міжнародних змагань.
Ці мисливські перегони організувала і провела Волинська обласна організація Федерації мисливського собаківництва України.
Сергій Цюриць, прес-служба Волинського обласного управління лісового та мисливського господарства.

На фото автора: рівненчанин Петро Гережун із лайкою Айя; головний суддя змагань Євген Осадчук; восьмикласник Луцької гімназії №4 Роман Новак з досвідченим Аресом; Роман Цешинський з друзями святкує перемогу свого вихованця Пірса;  Ігор Жмурко з гостем змагань; головні герої і моменти.

IMG_0277 IMG_0073 IMG_0331 IMG_0337 IMG_0263 IMG_0049 IMG_0215 IMG_0319 IMG_0295 IMG_9867 IMG_0279

 

АУКЦІОН ІЗ ПРОДАЖУ НЕОБРОБЛЕНОЇ ДЕРЕВИНИ

IMG_0611Товарна біржа “УНІВЕРСАЛЬНА-ПОЛІССЯ” повідомляє, що АУКЦІОН З ПРОДАЖУ НЕОБРОБЛЕНОЇ ДЕРЕВИНИ заготівлі 2 кварталу 2015 р. Волинського ОУЛМГ, згідно листа Державного агенства лісових ресурсів України від 23.01.2015 р. № 04-04/369-15, буде проведений 27.02.2015 р.

Аукціон відбудеться за адресою: м.Луцьк, просп. Волі, буд. 30, актова зала, у дві частини.

ЗАЯВКИ НА УЧАСТЬ ПРИЙМАЮТЬСЯ ПО 26.02.2015р. ВКЛЮЧНО В ЕЛЕКТРОННІЙ (файл у форматі Excel надіслати на admin@ex-polissya.com.ua) ТА ДОКУМЕНТАРНІЙ ФОРМАХ.

1 част. – Пиловник хвойний та інший (реєстрація 08-30 – 09-30 год.) відбудуться з 09-30 до 14-30 год.

Зверніть увагу! В першу частину аукціону включені також лоти по балансам та фансировині для лущення!

2 част. – Пиловник дубовий (реєстрація 10-00 – 13-30 год.) відбудуться з 15-00 до 17-00 год.

Покупці сплачують реєстраційний внесок в сумі 200 грн. (в т.ч. ПДВ) та вносять гарантійний внесок в розмірі 5 відсотків початкової вартості лотів (без ПДВ) на рахунок : р/р 26008522796600 в ПАТ«УКРСИББАНК» м. Харків, МФО 351005, по 25.02.2015р.

Заявку на участь у спеціалізованому аукціоні із продажу необробленої деревини 27 лютого 2015р. Ви можете отримати за наступним посиланням:

Заявка купівля деревини 2 кв 2015
Заявки приймаються заповнені належним чином: в поля, позначені зеленими знаками “? ? ?”, а також адреса та банківські реквізити, Ви вносите необхідні дані, з таблиці видаляєте строки з лотами, які не замовляєте. ЛОТИ З ПІДЛОТАМИ РОЗБИВАТИ НЕ МОЖНА!

Джерело: http://www.ex-polissya.com.ua

Прес-служба Волинського обласного управління лісового та мисливського господарства

 

 

Недільні читання: Від Крайової школи лісового господарства у Львові – до Національного лісотехнічного університету України

Сучасні лісівники не часто згадують своїх попередників. Але треба пам’ятати, що хто не знає минулого, не має майбутнього. До цієї думки я вкотре повертаюся у зв’язку з цьогорічним відзначенням 140-річчя Національного лісотехнічного університету України (НЛТУ). Йдеться, власне, про витоки лісівничої освіти, з яких університет постав як сучасний навчально-науковий заклад.

Лісівнича освіта і наука у Західній Україні певний час була позбавлена національних ознак, а її здобутки оголошувались досягненням метрополій (Австро-Угорщина, Росія, Румунія і т. ін.). Водночас державні структури і громадськість висловлювали стурбованість занедбаним станом лісового господарства, непрофесійними діями лісовласників.

У 1852 р. при авторитетному Галицькому господарському товаристві почала діяти секція лісового господарства. За її ініціативи проходили наукові зібрання, розроблялися проекти структурних змін у лісових службах, передбачалося створення кадастру лісів Галичини, готувалася навчальна література з лісівництва. У 1853 р. набув чинності лісовий статут, за яким до виконання обов’язків лісових господарів дозволялося допускати лише осіб, кваліфікацію яких підтверджувала урядова комісія. У 1859 р. почало діяти розпорядження міністерства про обов’язкове складання фахових іспитів адміністраторами лісів. Того ж року в Дублянській рільничій академії запроваджено курс «Загальне лісівництво». Вів його Владислав Тинецький.

У 1871 р. Господарське товариство після неодноразових звертань до уряду нарешті одержало дозвіл і кредит на заснування при Львівській технічній школі приватних лісівничих курсів. Організатором курсів став голова секції лісівництва Генріх Стшелецький – «лісівник родом і духом», як він себе характеризував. Однорічні курси діяли до липня 1874 р. Навчальний їх план включав такі дисципліни: лісове господарство (повний обсяг), агрономія і кліматологія, ботаніка та фізіологія рослин, лісова зоологія, геодезія, лісова інженерія (будівництво і механізація), математика, нарисна геометрія.

На основі лісівничих курсів у 1874 р. відкрито перший на західних територіях України середньоосвітній лісівничий навчальний заклад – Крайову школу лісового господарства. 21 учня було зараховано на перший курс, шістьох (ймовірно, випускників лісівничих курсів) – на другий.

Директором школи призначили згаданого вже Г. Стшелецького. До викладацької роботи були залучені відомі на той час науковці – спеціалісти лісової галузі В. Тинецький, Б. Блоцький, С. Соколовський, В. Шафер, Й. Пачоський, Ш. В’єрдак. Куратором школи став відомий меценат, засновник нині діючого Природничого музею у Львові В. Дідушицький.

З перших днів існування школи значна увага приділялася науковим екскурсіям і навчальним практикам. Термін навчання спочатку визначили дворічним, потім трирічним. Згодом навчальні плани школи наблизили до лісових академій у Відні й Тарандті.

Загальна кількість учнів у лісовій школі не перевищувала 50 осіб (у ті часи це не було винятком: у лісовій академії в Марієнбрунні навчалося 95 студентів, у національному аграрному інституті в Парижі – 30). Вимоги до вступників були такими: вік не менше 16 років, 6 класів гімназії з добрими оцінками, наявність однорічної лісової практичної роботи. Серед учнів школи були українці, поляки, чехи, болгари, хорвати, євреї, росіяни.

Для учнів з незаможних родин Галицьке лісове товариство (засноване 1882 р.) виділяло стипендії, право розподілу яких належало директору школи. Контроль за діяльністю школи здійснювала рада опікунів з трьох членів.

Екзаменаційні сесії у школі проводилися в кінці кожного півріччя, до складу екзаменаційної комісії входили директор, три професори, представники крайового відділу адміністрації і сейму. Головний іспит складався з письмової роботи і публічного усного іспиту з предметів: лісовідтворення, охорона лісу, лісовпорядкування, лісове право і адміністрування, геодезія і нівелювання. Тривалість усного іспиту становила дві години, знання оцінювалися за п’ятибальною системою. За цією ж системою оцінювалася поведінка і старанність учнів. Тих, хто отримав з двох предметів незадовільні оцінки, не переводили на наступний курс, а якщо це траплялося на першому курсі – відраховували. Випускні іспити з спеціальних предметів складалися в присутності такої ж екзаменаційної комісії. Випускники одержували свідоцтво і патент, а також направлення на роботу.

З часом матеріальна база і рівень навчального процесу школи фактично наближалися до європейських вищих навчальних закладів. Діяла кафедральна система, завідувачі кафедр мали наукові ступені, обиралися за конкурсом. Науковці школи підтримували контакти з лісівниками Європи і світу, брали участь у міжнародних лісових конгресах (Париж – 1900 р., Рим – 1903 р., 1907 р., Париж – 1911 р.). Лісівники з покоління до покоління передавали досвід ведення лісового господарства на засадах високого професіоналізму та любові до природи рідної землі. Тільки Г. Стшелецький, який керував школою 16 років, опублікував близько 100 праць (зокрема, навчальні посібники і монографії) з багатьох напрямків лісівництва.

Лісова школа у Львові проіснувала до 1919 р., навіть в умовах Першої світової війни збереглася її бібліотека та майно. Наступні перипетії. З включенням Галичини до складу Польської держави Лісову школу об’єднали з Технічною та Рільничою академіями, при Львівській політехніці утворили рільничо-лісовий факультет. З 18 кафедр цього факультету 11 були лісівничого спрямування і розміщувались у Львові, решта – сільськогосподарські, розміщувались поблизу Львова в містечку Дубляни.

Але на вступ до політехніки ввели обмеження щодо осіб не польської національності. У відповідь на дії польської адміністрації українці Львова заснували нелегальний «Український таємний університет» (під опікою наукового товариства ім. Т. Шевченка). В 1921 р. при УТУ, знову ж нелегально, засновано Українську вищу технічну школу, на одному з чотирьох її факультетів – лісовому, а з 1923 р. лісо-агрономічному – функціонувало 27 кафедр. УТУ спромігся стати університетом європейського типу, здобув популярність серед українців, його дипломи визнавалися державами Європи.

Навчання в УТУ тривало чотири роки, кожен студент повинен був прослухати курси обов’язкових предметів, виконати, бодай, одну наукову роботу з фахових дисциплін, а також здати загальні та дипломні іспити. Станом на 1933 рік дипломи отримали 633 випускники УТУ.

Після приєднання західноукраїнських земель до УРСР рільничо-лісовий факультет у Львівській політехніці продовжував функціонувати. Наступна окупаційна німецька влада факультет ліквідувала, натомість створила лісові фахові курси, діяльність яких тривала до 1944 року. Після відновлення у Львові радянського режиму лісовий факультет політехнічного інституту продовжив роботу, з 1 вересня 1944 року розпочали навчання 44 студенти. Лісовий факультет було перейменовано на лісогосподарський, утворено сім кафедр лісівничого профілю. В 1946 році на основі сільськогосподарського і лісогосподарського факультетів Політехніки створено Львівський сільськогосподарський Інститут з чотирма факультетами, в тому числі, лісогосподарським.

У січні 1945 р. урядом УРСР прийнято рішення про заснування Львівського лісотехнічного інституту. Завданням новоствореного інституту була підготовка фахівців вищої кваліфікації для лісоексплуатації та механічної обробки деревини. Навчання почалося 1 жовтня того ж року, забезпечували його 28 викладачів і 10 лаборантів. Серед викладачів тільки троє були місцевими, а посади керівників дісталися росіянам (після 1953 р. таку ситуацію виправили).

У 1949 р. у структурі Львівського лісотехнічного інституту заснували лісогосподарський факультет. Тобто, закладались основи комплексного підходу до лісового виробництва. Невдовзі загальна кількість студентів перевищила 1,5 тис. чоловік, а максимальна за період існування інституту досягала майже 6 тис. Поступово інститут став важливим навчально-науковим центром лісової галузі України. В галузевих освітній і науковій сферах особливо істотні кроки колективом інституту були здійснені під керівництвом ректора ЛЛТІ А.І. Яцюка, що тривало майже чверть століття. Саме за урядування А.І. Яцюка були створені матеріальні й кадрові передумови для набуття інститутом статусу Національного лісотехнічного університету України.

Володимир БОНДАРЕНКО,

Джерело: © “Лісовий і мисливський журнал”.

Ювілеї: Неля Поперецька – хранителька секретів та берегиня лісівничих кадрів

IMG_0012Нелю Поперецьку називають хранителькою секретів та берегинею лісівничих кадрів.  Така у неї робота. Все про всіх знає. Їй навіть державні таємниці можна довірити, адже нікому про них не розкаже. Коли не зайдеш в управління – завжди за роботою. Іноді водночас виконує два-три завдання – друкує на клавіатурі чергову довідку, одночасно приймає інформацію з лісгоспів, ще й встигає махнути рукою до чергового відвідувача, мовляв, присядьте на хвильку. На ній тримається чи вся кадрова документація. І картки обліку, і нагородні та подячні анкети, і звітна документація, і різноманітні довідки… Так, всі лісівники, що отримують нагороди від Президента, Кабінету Міністрів, Державного агентства лісових ресурсів чи й обласних керівників, найперше мають підтримку цієї компетентної працівниці. Неля Поперецька стільки нагородних листів склала за життя, що й не перерахувати. Їх тисячі – усміхнених радісних на городників… Звичайно ж, нагороди видає не вона, але, погодьтеся, вони у великій мірі залежать від правильного оформлення анкет, довідок, іншої нагородної документації… Але це святкова і завжди приємна робота… А є ж щоденна виснажлива і не менш важлива державна служба… І Неля Поперецька на ній – мов бджілочка. Завжди-завжди, коли не зустрінеш її чи то в приймальні начальника, чи в кабінеті головного лісничого – в клопотах.

– Така робота державного службовця, – каже. – Не встиг зробити одне, вже просять інше…

Її люблять, поважають і шанують колеги. Адже стільки разом усього пережито, пройдено, зроблено добрих справ. А починалося все з Муравищ Ківерцівського району, що на Волині, де вона народилася. Ця щира українка після закінчення школи прийняла рішення пов’язати свою долю із лісівництвом. Першим місцем її роботи було Муравищанське лісництво Ківерцівського лісгоспзагу, де розпочала свою трудову діяльність майстром лісу. Відтак й вищу лісівничу освіту здобула у Львівському лісотехнічному інституті.

– Ніби й вчора було, – усміхається Неля Олександріввна, – а ось роки вже й на полудень віку повернули.

– Не журіться за літами, – кажу на те. – Ви як ніколи красива і цікава жінка… А головне – стільки корисного й доброго зробили для української держави, лісівництва, колективу, родини…

І це справді так, адже за плечима робота  в Луцькому держлісгоспі  інженером з охорони праці, інженером  лісових культур, інженером  з кадрів. З ліквідацією Луцького держлісгоспу сумлінну працівницю переводять на посаду інженера відділу збуту Ківерцівського держлісгоспу, а з липня 2004 року – інженером відділу кадрів у держоб’єднання «Волиньліс». Цю ділянку роботи продовжила і в обласному управлінні лісового господарства,  а з  липня 2007 року – і в  обласному управлінні лісового  та мисливського господарства. У лютому 2012-го її призначено завідувачем сектору кадрового забезпечення,  де й працює.

Керівництво і колеги кажуть, що за період роботи в системі лісового господарства Неля Олександрівна зарекомендувала себе  тільки з найкращого боку – висококваліфікований спеціаліст із величезним досвідом та знаннями. Вона дуже добросовісно і відповідально відноситься до своїх посадових обов’язків, велику увагу приділяє питанням підбору, навчання та забезпечення кадрами облуправління та лісогосподарських підприємств, щорічно направляючи на навчання та підвищення  кваліфікації в «Укрцентркадриліс» волинських лісівників. А ще бере активну участь у громадсько-суспільному житті колективу, користується повагою і авторитетом у лісоуправлінців та працівників лісогосподарських підприємств області, неодноразово  відзначалась нагородами Державного агентства лісових ресурсів України. Завжди привітна, уважна, доброзичлива… Для всіх має добре слово і слушну пораду на всякий випадок життя.

Сьогодні у неї Полудень віку. Поет назвав би цю гарну і знаменну подію, що приходить до кожної людини, медовим Спасом життєвого творчоліття. Адже високі літа – найбільше багатство людини, особливо ж, коли за плечима – пережите, а попереду – сонячний березень з вербовими котиками у долоньках онуків… Працівники Волинського обласного управління лісового та мисливського господарства, державних лісогосподарських підприємств Волині, обласних організацій профспілки працівників лісового господарства і Товариства лісівників України щиро вітають Нелю Олександрівну з її доброліттям, бажають миру, щасливої долі, успіхів, благополуччя, родинного добробуту, міцного здоров’я і кохання… А ще правдешніх лісівничих кадрів і тільки добрих щасливих секретів…

Прес-служба Волинського обласного управління лісового та мисливського господарства

IMG_0380

На фото Неля Поперецька; доброліття.

Фото Сергія Цюриця