На війні головне – побороти страх

218 (1) (1)Волинянин Богдан Білітюк уже давно повернувся до звичного нам життя – у «цивілку», як часто кажуть хлопці, котрі добре знають, що таке спати під звуки градів, ховатися в окопах, прощатися з загиблим товаришем і мріяти про те, як удома дружина готує борщ.

Він поки єдиний із колективу державного підприємства «Ратнівське ЛМГ», котрого призвали на службу.  Був мобілізований 11 квітня 2014-го до 51-ї окремої механізованої бригади. Воював під Маріуполем, Амбрамівкою, Оленівкою, Березовим Донецької області, був у селі Сигнальне на блокпосту.

Згодом Богдана нагородили медаллю учасника бойових дій.


Ще зовсім молодий, але в голосі нема й нотки наївності чи безтурботності. Про все розповідає стримано й аж надто серйозно. Лише після цих слів, які, зізнаюся, шокували, розумію, чому так.

– Безпосередньо у зоні АТО пробув місяців 4. Ми все робили: і підвозили продовольство, і ставили сигнальні розтяжки, і зачищали села… То ж була перша хвиля мобілізації, велися наступальні дії. Спочатку було дуже тяжко, а потім звиклося… Та й побачив, хто є хто, знав, з ким можна йти в бій. Дуже важливо, аби поруч були вірні люди. Траплялися ж і такі, хто під час обстрілів ховався в окопі й нізащо звідти виходити не хотіли. Щоб могти воювати, треба мати сильну психіку, – робить висновки, а тоді, після паузи, додає: – Мені все довелося робити: і збирати тіла загиблих солдатів, і тіло командира по частинах складати у целофан…

А мій командир підірвався, рятуючи хлопців. З ним іще троє побратимів загинули, а трьом пощастило ­– їх викинуло у річку. Хлопців придавало пультою від міномета, мій командир побачив, хотів їх урятувати. Став детонувати боєприпас. То як рвонуло – від нього практично нічого не лишилося. Він сам був із Донецька, служив у 51-й бригаді, капітан Задорожній. Я мало разом із ним служив, бо він рано загинув, але це була дуже хороша людина. Був у мене також друг – Роман Бірюков, із Нововолинська. Він теж підірвався. Ми стільки з ним разом пережили, пробивний такий хлопець був.

Зараз для Богдана то все – спогади.  Правда, зізнається, що от розповідає зараз – і наче знову все повторюється. Бо таке не забувається, каже.

Каже, що прикро пригадувати, як до них ставилися місцеві люди. Не всі, звісно, але переважно. Було, поїхали у магазин, а там розповідають, що двох солдатів убили. Але поруч із тим пригадує ситуацію, як добряче набили животи супчиком із перепілок, який принесли місцеві.

a0411c59-4963-41d7-ba81-5a89cc93788d

Водночас каже, що дивуватися поганому ставленню місцевого населення до української армії не варто, бо в них там – жодної української інформації. Якось, каже, прилаштували собі саморобну антену, то лише «5-й канал» заледве тягнув, і то поганенько. А от «Новоросія» та «Росія 24» – чудової якості зображення!

– Була ситуація, бій, –  розповідає. – Їхали терористи на блок-пост. Ми їхні танки спинили. Один підірвали, а другий застряг у болоті. То ми пішли дивитися. Я вперше побачив, хто там воює: ми позабирали російські паспорти, військові квитки, у них навіть кружка зі спеціальним написом «Вооруженные силы РФ». Але що найбільше здивувало: у танку була ікона Георгія-побідоносця – перед самісіньким стволом. Вони у свої сили вірять, так, як і ми, щиро їм моляться…

Богдан Білітюк каже, що вони не раз просто йшли по домівках місцевих жителів і розповідали людям правду про цю війну. Хто як сприймає: плачуть, просять захистити, а то – клянуть, проганяють із двору. Різні ми.

Щоб розмову не перетворювати на страх і сльози, жартує Богдан, переводимо тему на теперішнє його життя. Зараз Богдан працює рамником на нижньому складі ДП «Ратнівське ЛМГ» у Заболотті, залучений до мобільної групи із виявлення випадків лісопорушення. Ще до служби він працював за контрактом, а коли повернувся, то вже оформили на постійну роботу.

Пригадує поїздку до Луцька, коли начальник Волинського обласного  управління лісового та мисливського господарства Олександр Кватирко  збирав мобілізованих атовців – працівників галузі – і говорив, що їм допомагатимуть. Каже, дійсно так і є. Особливо добре, що можна взяти безкоштовно дров, адже у них на Ратнівщині все – на твердому паливі. Зізнається, мовляв, роботою дуже задоволений, мало де тепер можна отримати таку підтримку від керівництва.

Та найбільше щастя Богдана Білітюка – вагітна дружина, з котрою чекають на первістка.

– Я коли був з зоні АТО, то намагався подзвонити щодня. Правда, одразу не зізнавався, що вже на війні, казав, що на полігоні у Миколаєві. А через 2 місяці телефонує сестра і каже: «Ми все знаємо, бо хлопці з села розповіли, які з тобою служать».

Володимир МИХАЛЕВИЧ, Світлана ДУМСЬКА. 

“Лісовий вісник”, червень 2016