Ліс мені був за колиску

%d0%bb%d0%be%d0%ba%d0%b0%d1%87%d1%96%d0%b0%d0%b3%d1%80%d0%be%d0%bb%d1%96%d1%81Серед густого лісу загубилося невеличке село з такою осяйною назвою – Світле. Ліс для його мешканців був захисником і годувальником. Могутніми зеленими грудьми ставав насупроти злих вітрів, спиняв шалені танці зимових завій. Невеличкі сільські оселі тулилися до нього, довіряли і любили.

В одній із них зростав хлопчик, якого батьки назвали Валерієм. З дитинства не знав, що таке байдикування, бо був найстаршим з чотирьох дітей у родині. Доглядав менших братиків, біг допомагати неньці «у ланку». Маючи вільну хвилинку, поспішав до батька Павла, що повертався з лісу. Той мав багато справ, адже працював лісником. Захоплено слухав розповіді про лісові пригоди. Радів, дізнавшись, що цьогоріч побільшало козуль, а теплі осінні дощі були рясно-грибними. Непокоївся, коли випав глибокий сніг і батько бідкався, що важко буде лісовим мешканцям добувати їжу. Після школи, забувши про обід, поспішав до лісу, щоб допомогти батькові розкладати сіно до годівниць. З дитинства мріяв ростити й захищати ліс, як тато, якого любив і дуже поважав. Тож закінчивши школу, пішов Валерій працювати у Березнівське лісництво. Потім сумлінно виконував обов’язки майстра лісу у Соф’янівському лісництві.

Здобув вищу освіту у Львівському лісотехнічному інституті.

Посада інженера лісового господарства, а саме такий фах здобув Валерій Павлович, нелегка й дуже відповідальна. Потрібно знати усі тонкощі лісової справи, уміти співпрацювати з людьми.

Валерій Павлович, що сьогодні є лісничим Чорторийського лісництва, досвідчений та умілий керівник. Почавши свій трудовий шлях лісорубом, він добре знає, як працює кожна ланка лісництва. Не лише з підручників, а й на власному досвіді вчився професійної майстерності, мудрості, толерантності. Працював Валерій Павлович у Маневицькому лісництві, у Вовчецьку, Цмінах, Муравищах, Рудниках. Поважали його за компетентність, людяність, відповідальність.

І сьогодні, як у далекому дитинстві, поспішає Валерій Павлович на побачення з лісом. Тільки це вже не мрійливий хлопчик, а мудрий поважний чоловік, що знає, як захистити, оберегти зеленого друга. Іноді жартома дружина й син кажуть, що ліс чоловік і батько любить більше, ніж родину. Посміхаючись, Валерій Павлович заперечує, хоча іноді майне думка: «А можливо, правду кажуть рідні?»

Тільки немає в цій високій любові провини, бо справа, якій присвятив Валерій Павлович життя, вершиться в ім’я майбутнього, адже ліс – це здоров’я, багатство, краса!

“Волинська газета”, 15 вересня 2016 р.