Як у юності: повна довіра

%d1%8f%d1%86%d0%b8%d0%bd%d0%b0Андрій Мар’янович Яцина – дуже скоромна людина. Попри це встигає бути і чудовим спеціалістом у лісовій галузі, і прекрасним сім’янином. Був у зоні АТО. Зараз очолює державне підприємство «Поліське лісове господарство» та районну спілку ветеранів АТО. 
 

– Як давно Ви працюєте у лісовій галузі? 

– Вже чотирнадцять років. Починав мисливствознавцем Радехівського лісгоспу Львівської області. У 2006 р. переїхав у Маневицький р-н, влаштувався на роботу старшим майстром Новочервищанського лісництва ДП «Маневицьке ЛГ». У тому ж році був переведений помічником лісничого у Вовчецьке лісництво, далі працював лісничим Чорторийського, Оконського та Куклинського лісництв цього ж лісгоспу, відтак – головним лісничим ДП «Ківерцівське ЛГ». Далі служба в армії… Після демобілізації повернувся на свою роботу, був призначений виконуючим обов’язки директора ДП «МГ «Звірівське», а в 2015 р. – директором ДП «Поліського ЛГ». 
– Як  Ви потрапили на війну?
– Була мобілізація. Всі ми в душі патріоти, коли живемо у комфорті, а зі зменшенням комфорту – зменшується і патріотизм. Сказати, що  я пішов на війну чисто з патріотичних міркувань, не зовсім правильно… Просто держава сказала «Треба!» і  я пішов. Переживав лише, аби до цього із розумінням поставилася дружина. Вже будучи у війську, намагався кожен день спілкуватись із сім’єю, щоб ніхто не хвилювався.
– На яких локаціях Ви бували на війні?
– Найвідоміша точка – це Савур-могила. Також був під Мар’їнкою – це південна околиця Донецька.
– Чи доводилося Вам говорити із місцевим населенням? Як люди відносяться до нас?
– Говорив. І не раз. У мене була небойова професія. Адже був командиром взводу матеріального забезпечення. Кожного дня об’їжджав усі блокпости, забезпечував бійців водою, хлібом, бензином, усім можливим. Великою проблемою там була питна вода. Тому й доводилось спілкуватися з місцевими людьми. Одні одразу приходили на допомогу, давали воду і ставились до нас добре. А в когось була реальна боязнь того, що прийдуть сусіди і будуть показувати пальцями, що вони допомагали українському солдату.
– Чи мали змогу спілкуватись із військовими по ту сторону барикад?
– Якось не так близько знаходились вони до нас (усміхається). Проте їхня присутність дуже відчувалась. Ми знали, що вони там є. В першому бою ми взяли підполковника РФ, він був непритомним, тому поспілкуватися не вдалося. Чисто з людських міркувань ми надали йому медичну допомогу, про його подальшу долю мені не відомо.
– Як ця війна вплинула на Вас? 
– Сказати, щоб я сильно змінився, – не можу, але на певні життєві пріоритети – ця війна вплинула досить суттєво. Я став більше часу проводити із сім’єю. І раніше сім’ю сприймав як належне, але зараз намагаюся весь свій вільний час приділяти синові і дружині, а не губитися на роботі.
– Як  Ви розцінюєте своє життя до війни і після?
– Однозначно сказати не можна, але життя треба любити.
– Який момент Вам пригадується, коли чуєте: «Зона АТО»?
– Переглядаючи зараз своє минуле там, я розумію, що знайшов справжніх друзів. Я людина середнього віку і такі відносини, як дружба, раніше асоціювалися більше з якимись бізнесовими відносинами, а тепер – як в юності: нема нічого, лиш спільний інтерес – вижити. Присутня повна довіра до людини – справа і зліва, бо життя кожного із нас залежить один від одного.
Інтерв’ю вела Іванна Соломанчук. 
“Волинська газета”, 24 листопада 2016 р.