Заради збереження лісу він був готовий на все: у вогонь, воду і навіть… у небо

img_0493У житті Володимира Читкайла було три любові: робота, дружина і діти. Зараз уже ні рідні, ні колеги навіть не беруться розставляти їх  за порядком, бо ніхто напевне не знає, хто ж був на першому місці. Головне, що всі разом вони уживалися і рік за роком спільно створювали книгу життя мужнього чоловіка, про якого досі говорять, згадують, особистим знайомством із котрим пишаються.

8 січня Володимирові Читкайлу виповнилося б 64. Не судилося. Але у пам’яті волинських лісівників він залишився назавжди.

Лісівник із багаторічним досвідом, який народився у селі Борочичі Горохівського району, працював на різних посадах у Цуманському лісгоспі, а тоді об’єднанні «Волиньліс» і нинішньому управлінні лісового та мисливського господарства на посаді начальника відділу мисливського господарства та охорони і захисту лісу. Мав вищу спеціалізовану освіту – закінчив Львівський лісотехнічний інститут, відзначений нагрудним знаком «Відмінник лісового господарства України», почесними грамотами обласного та всеукраїнського рівнів, серед яких почесна грамота Верховної Ради України.

Поміж цих офіційних рядків біографії хочеться додати багато емоційних спогадів рідних, друзів і колег.

Донька мріє, щоб її чоловік був таким, як тато

«Незважаючи на те, що весь свій вільний час він присвячував роботі (бо ж лісівник не працює з 9 до 18 години, лісівник – це робота зранку до ночі і без вихідних), він був не просто хороший чоловік. Він був ідеальний. Гріх навіть на щось скаржитися. Я бажаю своїй доньці такої долі. І Мар’яна постійно каже, що вона мріє, аби її чоловік був таким, як тато.

За 35 літ подружнього життя він ніколи не підвищив на мене голос і не образив. Ніяк. Нічим. Він був відданий роботі і до нестями  любив дітей. Не відмовляв ні в чому. Хоча водночас тримав у рамках. Знаєте, у його характері поєднувалося щось таке непоєднуване. Тому у нашій родині завжди так було: якщо тато чи мама сказали, то ніхто – ні Мар’яна, ні Вадим – не піддавали це сумніву, – ці спогади дружина Валентина Феодосіївна пронесла крізь час. Вона свято їх береже: – …Чесно кажучи, за 35 років спільного життя так жодного разу і не поїхали ні на море, ні будь-куди далеко на відпочинок. Все йому було ніколи за роботою… Але коли у Володі випадав вільний день, він відвозив усіх нас до лісу. Ми довго гуляли. Думаю, саме з цього й виникла та любов у дітей – як Вадим, так І Мар’яна тепер працюють у лісовій галузі.

unnamed-4

Пригадую, Мар’янка і Володя брали собаку – у нас німецька вівчарка – і гуляли в лісі.

Мар’яна досі, якщо має вільний час, після роботи (дівчина працює у ДП «Цуманське ЛГ», – авт.) йде на такі прогулянки.

Знаєте, коли Володя помирав, то казав: «Переживаю, що Мар’яна не влаштована ще у житті. Шкода, що не доживу до того часу, коли вона матиме свою родину».

Коли діти Володимира Степановича стали обирати професію, то якось навіть не ставилося під сумнів, де навчатися. Вадим дуже добре вчився у школі, закінчив на відмінно, але він же не інакше, як тато – лісівник! Він і зараз має ще одну освіту – економічну. Але ж він, як тато…

«Вадим зараз точно повторює шлях батька. У нього ті ж принципи, ті ж погляди на життя.

Ви ж самі знаєте, як нелегко зараз працювати лісівникам. Але коли я кажу, щоб спробував себе деінде – тільки дивується», – каже Валентина Феодосіївна.

101_0485

Вадим Читкайло, котрий зараз працює на Рівненщині, не заперечує, що саме тато став для нього прикладом, він же вплинув і на вибір професії: 

«Я ж змалечку в лісі. Пригадую, як тато брав мене на полювання. Було мені років із п’ять, не більше. Я боявся поворухнутися зайвий раз. А тато вчив, як треба слухати, говорити, думати. Розказував, як росте ліс, де живуть звірі, птахи, що лісівники повинні зробити, аби всім лісовим мешканцям було комфортно, де та як треба заліснювати, як дбати, щоб усе виросло, як охороняти. Він був фанатом своєї справи».

До речі, Валентина Читкайло теж присвятила себе роботі в лісовій галузі – вона завідувач сектору кадрового забезпечення у державному підприємстві «Цуманське лісове господарство».

unnamed-3Півроку життя не вистачило, щоб відсвяткувати 35 річницю весілля…

«Я була 18-річною дівчиною, коли ми одружилися. Як познайомилися? Він працював помічником лісничого у Партизанському лісництві Цуманського лісгоспу. Одного разу приїхав під вечір взяти мотоцикл у тата, який працював водієм у цьому ж лісництві, бо терміново треба було їхати на роботу. Він тоді жив у Журавичах (село Ківерцівського району, – авт.). А я родом звідти.  Отак ми й стали спілкуватися. Я ще зовсім юна, школярка. А Володя старший за мене на 9 років. Ми два роки зустрічалися. Знаєте, він так акуратно, толерантно до мене ставився. У нас були дуже ніжні стосунки. Він чекав мене. Не знаю навіть, чи є в когось тепер такі взаємини… Ми прожили 35 років у шлюбі. Неповних. Нам півроку не вистачило…

Спочатку ми жили у Лопатні – в будівлі Партизанського лісництва. Ви не уявляєте, як мені іноді страшно було там залишатися. Молода ж іще зовсім. Пригадую, вмикала світло, сідала на ліжко і чекала. Так ми починали своє подружнє життя. Але була любов. Вона все згладжувала.

11 років ми жили біля лісництва у Холоневичах (Ківерцівський район, – авт.). Дружина лісівника – як жінка військового. Теж усяке бувало. Але тут я навчилася все робити швидко і добре. Як він».

 

Батьки і діти: такі улюблені сімейні вечори

«Ми завжди відзначали його день народження. Він дуже цінував теплі і такі нечасті родинні свята, такі короткі сімейні вечори.

Приїздили мої батьки. Ми збиралися за столом, довго розмовляли. Про все на світі. І про ліс теж.

А перед Різдвом ми їздили до моєї мами на вечерю. Все було традиційно – 12 пісних страв і кутя. Це навіть не обговорювалося. Наче неписаний закон.

Зараз так само до мене приїздять діти».

unnamed-5

З онучками Софією та Христиною

Валентина Феодосіївна зізнається, що дуже болісно втрату батька пережила донька Мар’яна. Вадим дуже стриманий, хоч також не міг приховати емоцій. Бо тато у родині був і прикладом, і авторитетом. А дружина – берегиня роду. Валентина Читкайло розповідає, що у неї завжди на столі був сніданок на половину восьмої, коли чоловік їхав на роботу. Завжди зідзвонювалися і чекали тата та коханого чоловіка з роботи, щоб повечеряти разом.

Вони й зараз його чекають…

%d0%b7%d0%bc%d0%b0%d0%b3%d0%b0%d0%bd%d0%bd%d1%8f-232

Перед смертю просив, щоб похоронили у лісівничій формі

«Йому часто боліла спина. Володя їздив до різних лікарів. Бувало, що й серйозно лікувався. А потім було страшних 11 місяців боротьби за життя.

Згодом ми всі – і він у тому числі – зрозуміли, до чого йде. Звісно, сподівалися, надіялися на краще, але ж реально усвідомлювали все!  

А потім його не стало.

…Володя казав, що не вірить у свою швидку смерть. Мені взагалі про це не говорив нічого. Попросив лише мою маму і сестру, щоб його похоронили у формі. Ми так і зробили. Поклали у труну навіть лісівничу шапку…

Дивно, але він мені ніколи не сниться. Було таке тільки один-єдиний раз: ніби бачу, як прийшов до мене у формі і сказав, що йому холодно і некомфортно. І все. Більше ніколи не повертався».

Володимир Степанович завжди був міцним, сильним і спортивним. Його ранок розпочинався із зарядки, холодного душу. Завжди у гарній формі. І в доброму настрої – незважаючи на недоспані ночі, безкінечні лісівничі проблеми, хворобу.  У колективі він назавжди запам’ятається виваженим, мужнім та авторитетним  чоловіком зі щирим поглядом, привітною посмішкою.

Начальник Волинського обласного управління лісового та мисливського господарства Олександр Кватирко:

«Володимир Степанович уже мав за плечима величезний досвід, коли я лише засвоював перші практичні уроки лісівничої школи. Тому я у нього вчився.

У Володимира Читкайла хотілося запозичити багато – не тільки професійного, а й просто життєвого досвіду. Бо це приклад людини, яка не здається. Ніколи.

Навіть коли хвороба перемагала, коли це вже було помітно зовні, він  залишався  таким же розсудливим, спокійним, життєрадісним. Він так само жартував, при зустрічі запитував, як справи, намагався підбадьорити.

Тоді бачив у ньому приклад для себе. Зараз, коли вже з власного досвіду можу оцінити життя і людей  дещо під іншим кутом, хочу сказати, що він був працівником, якому можна було сміливо довірити будь-яку роботу. Це велика рідкість, щоб у людині простота і щирість так гармонійно поєднувалися з жорсткістю та незламною впертістю у роботі».

Перший заступник начальника ВОУЛМГ Віктор Сахнюк:

«Володимира Степановича поважали і знали всі – від звичайного працівника держлісгоспу до керівництва управління. Він ніколи не підвищував голос, ніколи не намагався керувати. Водночас до його порад не можна було не прислухатися, його завдання виконувалися. Бо він сам завжди дотримував слова.

А ще вражала його працездатність. І те, з якою легкістю він брався за будь-яку роботу. Без нарікань, хвилювань та заперечень.

Про таких кажуть: Людина з великої літери. Додам лише – і лісівник від Бога».

Начальник відділу лісового господарства ВОУЛМГ, голова Волинської обласної організації Товариства лісівників України Борис Бабеляс:

«Як у кожній професії, так і в нас, лісівників, є люди, які не усвідомлюють себе окремо від роботи. Таким був і Володимир Степанович Читкайло. Мені пощастило більше десятка років працювати разом із ним, із них останні три – в обласному управлінні.

Часто, перебуваючи у службових відрядженнях на підприємствах області, я старався перейняти в нього силу духу, професійні навики лісівника, витримку та вроджене почуття гумору, які притаманні небагатьом людям. Віддавши все своє життя служінню його Величності – Волинському Лісу, Володимир Степанович залишив достойний спадок для підростаючих поколінь».

Завідувач сектору охорони і захисту лісу Волинського ОУЛМГ Руслан Войцеховський: «Він був справедливий та водночас вимогливий як до себе, так і до колективу, небагатослівний та переконливий, бо сам був переконаний, що роботу потрібно робити вчасно і якісно. Це людина, яка користувалася в колективі особливим авторитетом, причому – заслужено. Людина, яка жила проблемами галузі та кожного працівника окремо. Недарма, згадуючи Володимира Степановича, складається враження, що він і зараз серед нас, готовий прийти на допомогу та надати підтримку».

Головний спеціаліст сектору охорони і захисту лісу ВОУЛМГ Петро Романуха: «Багато спогадів, адже поруч з Володимиром Степановичем я працював довго. Смішних і не дуже, добрих і навіть страшних. Завжди дивувався його вмінню все тримати під контролем. Він був одним із співорганізаторів змагань  лісопожежних команд лісгоспів, котрі проводяться і досі, організовував пожежні та інші навчання. І все під особистим контролем. А якось приїжджаємо у Губинське лісництво (Володимир-Волинський лісгосп, – авт.) – а там лісова пожежа.  Пам’ятаю, як ми її гасили зустрічним палом. Дим, вогонь. Але, знаєте, йому все вдавалося. Не раз пригадується, як холодними зимовими ночами в перерві між патрулюванням ми з ним  грілися в якомусь лісництві біля пічки, а тоді о п’ятій ранку виїздили в ліс, ловили порушників. Лісовій охороні працювати завжди було непросто. А тоді, без достатньої кількості техніки, тим більше: холодно, а зігрітися в лісі немає де, костер не завжди запалиш, бо ж тоді себе видаєш.

Але ж організовували роботу добре, берегли ліс».

Головний спеціаліст сектору охорони і захисту лісу ВОУЛМГ Аркадій Шотік:

«Володимир Степанович був із тих, хто нічого не боявся. Особливо, якщо це було на користь лісу, то готовий був у вогонь, воду і навіть у небо. Скажу чесно: далеко не кожен лісівник наважувався  сісти у літак і патрулювати ліси. А у Володимира Степановича навіть сумнівів не виникало – наче виріс у небі».

Світлана ДУМСЬКА

Фото Петра РОМАНУХИ та з сімейного архіву родини _mg_0138

19012010452

OLYMPUS DIGITAL CAMERA

OLYMPUS DIGITAL CAMERA

101_0491

img_0493

dscf8467

%d1%84%d0%be%d1%82%d0%be445

%d1%84%d0%be%d1%82%d0%be0418